чаток в нїм зближений до казки, де смерть запрошена в куми до бідака — котрого всї задля бідности відцурали ся, не хотячи навіть при хрестї потримати дитини — учинила його богачем, даючи йому дар уздоровлюваня всїх хорих, від котрих иньші лїкарі відступили. Ту дає смерть бідакови чудесний ніж, за те, що її поклонив ся; від того ножа гинуть всї, скоро лиш його побачать. Щоби викупити ся від смерти, признають люди бідака царем. Бідний стрілець випрошує ся: де йому царем бути? З клопоту висвободжує його якийсь панок, що приймає на себе обовязок царюваня, а стрільцеви в заміну дає такі богацтва, що він може „в молоцї купати ся“. Стрілець збогатївши так ненадїйно, стратив голову і почав вести незвичайно гуляще житя.
Звідси доперва починає ся властива лєґенда про рицаря і смерть. Рицарь (лїтер) прибравши собі за и́наша молодшого свого брата, що давнїшнє жив ще в гіршій бідї як старший, їде в поле і ту здибає ся — в дуже траґічнім положеню — з смертию. Момент сей цїлковито відмінний від такогож в лєґендї хітарській, де рицар умисно вибирає ся в дорогу, щоби найти смерть і з нею попробувати ся. Конець ві всїх вариянтах вже подібний, хоть в одних ширший, в других коротший: Рицар пробує бороти ся з смертию, але не годен нїчого вдїяти супроти її сили. Мусить вмирати такой на поли, а лиш його инаш вертає до дому, щоби занести сумну звістку про смерть пана…
Ще й до другої лєґенди є у мене вариянт записаний з народних уст. Маю ту на думцї лєґенду „Про царя, що ходив красти“, надруковану вже в Житю і Слові, записану від господаря Прохвата в тім самім Хітарі, відки походить й рукописний збірник. Оба вариянти належать до одної редакциї. Бути може навіть, що вариянт рукописний дав початок устному; можливе се не лиш з огляду на спільну місцевість походженя обох вариянтів, але й з огляду на форму устного, що показуєсь немов витягом рукописного. Ріжницї між ними такі:
Вариянт рукописний: Мудрець радить цареви, щоби йшов красти одної ночи, коли хоче дальше жити. Цар слухає і в ночи виходить на місто, де здибає ся з заводовим злодїйом. Они знайамляють ся і присягають, що оден другого не зрадить. По сїм радить цар-злодїй свому товаришови удати ся на царський замок і там поповнити крадїж. „Льояльний“ товариш дає цареви за таку раду по „челюсти“, по чім затягає його до маршалка, котрого варта було обікрасти, бо він „злый, людей дретъ и кроля не бойтъ»“. У маршалка було ще сьвітло. Злодїй стає цареви на плечі, підно-
