Леонід Зашкільняк (Львів)
Ці замітки є певною спробою дати загальну характеристику сучасного стану української історіографії. У цілому такий задум – справа невдячна, оскільки за роки української незалежності історіописання набуло такої різноманітності і багатокольоровості, що звести його до якихось типових груп дуже складно. Тим не менше, суб’єктивний погляд на те, що ми називаємо сучасною українською науковою історіографією, може бути чимось корисним. Треба додати, що в науковій періодиці до питань сучасної історіографічної творчості зверталось чимало фахових істориків, ця проблематика неодноразово обговорювалася на конференціях, конгресах і семінарах[1]. А один польський історик – Томаш Стриєк – присвятив їй фундаментальну наукову монографію[2].
Спочатку декілька загальних штрихів. Від Української РСР незалежна Україна отримала у «спадок» радянську версію «історії Української РСР», сформованої на засадах соціально-економічного детермінізму і компартійної ідеології, а також великий загін фахових істориків, серед яких основну частину складали історики КПРС, а також дослідники з т.зв. кафедр суспільних наук. Цей загін істориків, що становив майже половину всіх фахівців, як, зрештою, і більшість інших радянських істориків, мав низку характерних рис, серед яких треба насамперед відзначити: ідеологічну індоктринацію в річищі вульгарного марксизму-ленінізму з його оптимістичною вірою в суспільний поступ і обов’язковими зовнішньою та внутрішньою цензурою; невисокий рівень фахової підготовки в роботі з джерелами; ігнорування світових тенденцій в розвитку історичної думки і новітніх методологій; відсутність серйозних міжнародних контактів і незнання іноземних мов. Загалом, українська історіографія мала всі риси провінційної історіографії навіть в межах СРСР, де всі кращі сили і дослідницькі можливості були сконцентровані у Москві. Усе це пригадую тільки для того, щоб пояснити наступні тенденції в розвитку національної історіографії.
Після утворення незалежної України сталося так, що за розмовами про реформи і демократизацію була збережена і навіть «удосконалена» вся інфраструктура гуманітарного знання. Насамперед були рішуче зміцнені зв’язки і залежність науковців від держави: залишено державну академію наук з її численними інститутами, систему вищої університетської освіти, систему народної освіти. Зміни торкнулися лише тематики історичних досліджень, наповнення програм предметів вишів і
- ↑ Див.: Історична наука на порозі XXI століття: підсумки та перспективи. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції (Харків, 15–17 липня 1995 р.). – Харків, 1995; Українська історична наука на порозі XXI століття. Харківський історіографічний збірник. – Харків, 1997. Випуск 2; Таран Л.В. Провідні тенденції світової історіографії XX ст. та проблема кризи сучасної української історичної науки // Український історичний журнал (далі – УІЖ). – Київ. – 1998. – № 5; 1999. – №1; Реєнт О.П. Сучасна історична наука в Україні: шляхи поступу // УІЖ. – 1999. – № 3; Колесник І.І. Українська історіографія XVIII – початок XX століття. – Київ, 2000; Міжнародний науковий конґрес «Українська історична наука на порозі XXI століття». Чернівці 16–18 травня 2000 р. Доповіді та повідомлення. – Чернівці, 2000–2001. Т. 1–4; Українська історична дидактика. Міжнародний діалог (Фахівці різних країн про сучасні українські підручники з історії). – Київ, 2000; Українська історіографія на рубежі століть: Матеріали міжнародної наукової конференції 25–26 жовтня 2001 р. / Наукові праці Кам’янець-Подільського державного педагогічного університету. Історичні науки. – Кам’янець-Подільський, 2001. Т. 7 (9); Потульницький В.А. [Україна і всесвітня історія. Історіософія світової та української історії XVII–XX століть http://irbis-nbuv.gov.ua/ulib/item/UKR0001956]. – Київ, 2002; Касьянов Г. Ще не вмерла українська історіографія // Критика. – Київ, 2002. Число 4; Яковенко Н. Одна Кліо; дві історії // Критика. – Київ. – 2002. – Число 12; Hrycak J. Ukrainian Historiography 1991–2001 // Ősterreichische Osthefte. Wien, 2002. Heft 1/2; Українська історіографія на зламі XX і XXI століть: здобутки і проблеми / Колективна монографія за редакцією Леоніда Зашкільняка. – Львів, 2004; Таран Л.В. Новые тенденции в мировой и украинской историографии // Диалог со временем. Альманах интеллектуальной истории. – Москва, 2005. Вып. 13; Яковенко Н. Нариси кризової історіографії // Критика. – Київ. – 2006. – Число 1-2; Портнов А. Історіографія на краях // Критика. – Київ. – 2006. Число 3 та ін.
- ↑ Stryjek T. Jakiej przeszłości potrzebuje przyszłość? Interpretacje dziejów narodowych w historiografii i debacie publicznej na Ukrainie 1991–2004. – Warszawa: Instytut Studiów Politycznych PAN, Oficyna Wydawnicza Rytm, 2007. – 850 s.
