шкіл. Решта змін мали чисто декоративний, або й взагалі кон’юнктурний характер (наприклад, запровадження «національних» інститутів і університетів, експерименти зі змістом навчальних програм тощо).
Що торкається історії та історичного знання, то вони опинилися під велетенським пресом ідеології і політики. Але на цей раз йшлося не про «радянізацію» минулого, а його «націоналізацію»[1]. Здавалося, що в цьому немає особливої проблеми, і сам час велів «переписувати» історію з нових методологічних та ідеологічних позицій, котрі б легітимізували нових суб’єктів міжнародного життя – українську націю і державність. Однак для історії це обернулося двома неочікуваними явищами. По-перше, в пошуках схеми і концепції національної історії не знайшлося альтернативи версіям М. Грушевського і В. Липинського – істориків початку XX ст., що жили і діяли у відмінних суспільних та інтелектуальних умовах. По-друге, запропонована і, зрештою, нині реалізована версія «нормативної» історії України, або її канон, мало чим різниться від «марксистсько-ленінського» погляду на минуле України та українців; їй властиві всі провідні риси лінійності, телеологізму, функціоналізму, закономірностей історичного процесу в тому вигляді, який ми знаходимо і у Гегеля, і у Маркса, і у радянській історіографії.
Однак відрізняє її від них тільки те, що на місце «абсолютного духу» або «прогресивного» класу і класової боротьби поставлено націю і національну боротьбу, котра успішно і «закономірно» завершується на одній стадії із набуттям Україною незалежності, щоб перейти до наступної – вищої, тобто будівництва суспільства «загального благоденства». (Побіжно можна згадати, що в 1993 р. цілком серйозно в Міністерстві освіти України розглядалося питання про заміну вузівського курсу «наукового комунізму» курсом «наукового націоналізму», але на щастя вистачило розуму, щоб відмовитися від такого задуму»).
Здавалося б, що ж тут поганого? Адже немає сумніву в тому, що для подолання наслідків тривалої радянської пропаганди і викорінення застарілих історичних стереотипів необхідно сконструювати версію українського минулого з метою формування національної свідомості населення і легітимації українських державницьких прагнень. Однак виявилася цікава обставина: українська нормативна історіографія, творена кращими істориками України (що покладена в основу університетських і шкільних програм), мало чим відрізняється від версії історії Української РСР за добором і селекцією матеріалу, міфологічністю головних побудов, замовчуванням невигідних моментів, фальсифікацією документальних матеріалів тощо. Іншими словами, сучасна нормативна версія історії України є однобічно етноцентричною, героїчною, заснованою на ідеалізації всього українського і
- ↑ Термін «націоналізація» історії запропонував Г. Касьянов (Див.: Касьянов Г. «Націоналізація» історії: нормативна історіографія, канон та їхні суперники (Україна 1990-х) // Українська історіографія на зламі XX і XXI століть: здобутки і проблеми. – С. 57-73).
