протиставлення йому всього неукраїнського, тобто цілком міфологізованою версією неоромантичного плану[1]. У підсумку ми маємо національну виховну історію, яка з наукового погляду не витримує критики, а з громадянського – формує небезпечні тенденції національного егоїзму, соціального колективізму і підпорядкування особи спільноті, антидемократизму, а що найгірше – породжує конфлікт історичної пам’яті населення різних регіонів України.
Але повернемося до вихідних позицій. Після 1991 р. безперечно зникла політична цензура, частково відкрилися архівні сховища і полегшився доступ до документальної бази, створилися сприятливі умови для роботи істориків. Це спричинило два важливі процеси в історичному пізнанні. По-перше, розпочалось активне вивчення і публікація документальних матеріалів, передусім із замовчуваних раніше проблем минулого України та її взаємин з іншими народами, зокрема у складі СРСР. Цей процес продовжується донині і йому не видно кінця та краю; його наслідком стали численні документальні публікації з усіх періодів національної історії, насамперед з історії українського козацтва і гетьманщини, Української революції 1917– 1920 рр., тоталітарного терору в роки УРСР, Голодомору 1932–1933 рр., національно-визвольного руху в роки Другої світової війни тощо. З другого боку, нова джерельна база, що давала значний простір для нових сучасних інтерпретацій, дозволила досить легко і швидко готувати та захищати кандидатські і докторські дисертації за рахунок «закриття» т.зв. «білих» і «чорних» плям минулого без особливих зусиль щодо їх осмислення – у центрі уваги опинилася українська етнічна спільнота, через еволюцію якої розглядалися всі суспільні явища. Такі дисертації масово захищалися і захищаються досі без особливих зусиль за виробленим у старі «знайомі» часи шаблоном: їх назви, як правило, говорять самі за себе, оскільки починаються зі слів «боротьба за…», «національний рух в …», «вклад українців в…» і т.д. Як правило, в таких дисертаціях є «логічна» мета, що стає дороговказом – показати боротьбу українців за незалежність, за культуру, проти національного гноблення, проти тоталітарних режимів і т.п. Результатом цього маємо, що у 1993–2002 рр. історики захистили 192 докторські і 1243 (!) кандидатські дисертації, що становило приблизно 33 % всіх докторських і 33 % всіх кандидатських дисертацій, захищених в Україні по всіх спеціальностях[2]. Якщо на кінець 1980-х років було понад 3 тис. дипломованих істориків, то на кінець 2000-них років в Україні працює понад 6 тис. дипломованих істориків (кандидатів і докторів наук).
Як бачимо є «статистика зростання», є здобутки у конструюванні наскрізної схеми історії України, яка нині впроваджена в систему вищої
- ↑ Див. напр.: Шкільна історія очима істориків: Матеріали Робочої наради з моніторинґу шкільних підручників історії України / Упорядник Н. Яковенко. Київ, 2008; Образ Іншого в сусідніх історіях: міфи, стереотипи, наукові інтерпретації (Матеріали міжнародної наукової конференції, Київ, 15-16 грудня 2005 року) / Упорядник і наук. ред. Г.В. Касьянов. – Київ, 2008.
- ↑ Підрахунки зроблено за статистичними матріалами ВАК України, люб’язно наданими автору. Для порівняння варто згадати, що в 1970 р. в Українській РСР працювало 3347 фахових істориків, в тому числі 138 докторів наук і 1199 кандидатів наук, а до початку 1990-х років ця цифра щонайбільше подвоїлась (Див.: Subtelny O. The Current State of Ukrainian Historiography // Jornal of Ukrainian Studies. Edmonton, Alberta, 1993. Volume 18. Nr. 1-2. P. 50-51).
