середньої освіти. Але за всім цим стоїть небезпечна тенденція депрофесіоналізації історичного фаху як такого через схематизацію «виготовлення» псевдонаукових дисертацій і створення розлогого державного апарату «ідеологічних борців», котрі будуть виконувати будь-яке владне замовлення. А це означає, якщо говорити словами відомого російського історика Ю. Афанасьєва, що «минуле знову треба «підчищати», з нього знову треба видаляти дуже багато, що не працює на потребу біжучого моменту, і, відповідно, додавати те, чого всім сьогодні так сильно хочеться»[1]. Така позиція, як видається, несумісна із засадами й етикою наукової праці.
З другого боку, суспільство потребує певної історичної пам’яті, без якої не може існувати жодна соціальна спільнота, в тому числі нація. Тому можна сказати, що головною проблемою, з якою зіштовхнулася українська історіографія після 1991 р. і яка продовжує існувати досі, полягає в тому, що українські історики зрозуміли соціальний виклик тільки як «переписування» історії і не звернули уваги на суть проблеми – як її переписувати. Тому криза сучасної пострадянської історіографії не є кризою науки, а є, за висловом відомого українського історика Н. Яковенко, кризою «ідентичності історика», кризою вичерпання макросоціальних схем історичного процесу, котрі вже давно не задовольняють науку і науковців[2]. До неї додається ще й криза історичної пам’яті суспільства, розділеного впродовж багатьох десятиліть і навіть століть у цивілізаційному відношенні: пам’яті, орієнтованої на «особливу» історичну місію «між Заходом і Сходом», і пам’яті, що ґрунтується на європейському досвіді розв’язання суспільних проблем.
Принагідно не можна не сказати хоча б кількох слів про сучасну світову епістемологічну ситуацію, що змушує і нас, істориків, по-новому подивитися на минулу реальність. Йдеться про процеси зміни світобачення і мислення кінця XX – початку XXI століття, які отримали таку непопулярну у декого назву переходу від «модерну» до «постмодерну», або від «модерного» образу науки до «постмодерного». Якщо коротко підсумувати відмінність між цими образами, то слід констатувати, що «модернізм», пов’язаний з «математизацією науки», сприймає світ як об’єкт перетворення з метою людської «корисності», «приватизує» його у відповідності до засад конструювання. «Постмодерністське» бачення формує цілком інший образ науки, образ, заснований на «деконструкції» соціокультурних уявлень, котрі містяться в мові; ці уявлення представляють собою «армію метафор», що виникають в результаті кожної послідовної спроби з’ясувати стан світу на даний конкретний момент і які в іншому часовому вимірі перетворюються на «літературні фікції», міфологію. «Постмодернізм» констатує одну
- ↑ Афанасьев Ю.Н. Трагедия победившего большинства. Размышления об отечественной истории и ее интерпретациях // http://www.yuriafanasiev.ru/tragedy.html
- ↑ Яковенко Н. Нариси кризової історіографії. – С. 23.
