сказати, що сучасні «поверхи» українського історіописання не є герметичними, а з’єднуються між собою багатьма сходами: ці переходи значною мірою зумовлені як удосконаленням пізнавального інструментарія, так і суспільними очікуваннями. Позитивним наслідком загальної ситуації з «історією» в Україні залишається затребуваність історичних знань в їх різній інтерпретації і, відповідно, відсутність «безробіття» серед істориків. У недалекому майбутньому, коли дійде до логічного завершення процес формування національної свідомості сучасних українців і буде стабілізована історична пам’ять, з’явиться суспільний інтерес та виникнуть цілком нові запитання до минулого, які змусять дослідників перейти від вивчення макропроцесів до аналізу соціальних мікроструктур, розширити коло досліджень нового порядку, в центрі яких будуть перебувати особи і спільноти нижчого рівня, ніж нації, класи чи держави, а джерела соціальної поведінки шукатимуть на перетині індивідуального та колективного свідомого і підсвідомого. Але це вже буде інша історія та історіографія – віддалені від ідеологічної кон’юнктури і наближені до людських вимірів.
