труднощі у фінансових стосунках з МКІН. Українські історики були учасниками конгресів МКІН переважно як приватні особи (у Сіднеї на 20-му конгресі був лише один учасник з України). На жаль, і на XXI-му конгресі МКІН в Амстердамі у 2010 р. Україна не буде представлена серед доповідачів різноманітних секцій і, можливо, навіть серед диспутантів через тривіальний брак коштів.
Нарешті, не можна не сказати про ще один «поверх» історіописання – паранауковий, але найбільш популярний у читачів. Йдеться про популярні праці Ю. Шилова, Ю. Канигіна, Степана і Сергія Наливайків і деяких інших авторів, які пишуть фантастичні твори про минуле аріїв-українців, від яких нібито пішли всі інші народи і навіть Ісус Христос був «українцем» з Галичини[1]. Тут і трипільська цивілізація як найдавніша цивілізація світу, що на три тисячоліття старша за шумерійсько-акадську, створила колесо, письмо, праслов’янську державу Аратта і т.д. На жаль, ці роботи, які можна віднести до белетристичного напряму «фентезі», мають значно більший вплив на громадян, ніж наукові, бо промовляють не до розуму, а до емоцій. Це приблизно той самий варіант «фоменкізму», з яким зіткнулася російська історіографія. Справа ускладнюється тим, що подібні роботи часом з’являються під грифом Інституту українознавства Міністерства освіти і науки України, очолюваного поетом і письменником Петром Кононенком, і претендують не на художні твори, а на наукові дослідження. Найбільш голосна справа цього порядку пов’язана з популяризацією фальсифікату XX ст. т.зв. «Велесової книги», що нібито містить дохристиянське слов’янське письмо; книга навіть була рекомендована як посібник для середньої школи. А численні критичні статті фахівців не мали жодного резонансу[2].
Короткі висновки. Сучасна українська історіографія надолужує втрачений час, пов’язаний з формуванням модерного бачення національного минулого, яке у багатьох європейських народів завершилось в ХІХ – першій половині XX ст. Провідними завданнями історичних студій залишаються відокремлення українського минулого від російської та польської схем історичного процесу і творення легітимаційної версії історії України. В центрі історичного процесу перебуває український етнос і його трансформація в сучасну націю. Паралельно з цим українські історики починають засвоювати світовий досвід і напрацювання в інтерпретації минулого країни, повертаючись обличчям від етноцентричної моделі минулого до традиційної багатокультурності населення і території України. Найголовнішим чинником розвитку української історіографії, на щастя, залишається свобода наукової творчості і вибору світоглядних позицій. Тому, можна
- ↑ Див.: Канигін Ю. Путь аріїв. Україна в духовній історії людства. – Київ, 1996; Його ж. Віхи священної історії: Русь-Україна. – Київ, 2005; Його ж. Початок і кінець часів: Новий погляд на Історію. – Київ, 2008; Наливайко С. Українська індоаріка. – Київ, 2007; Наливайко Сергій. Етнічна історія Давньої України. – Київ, 2007 та ін.
- ↑ Див. напр.: Аксененко С. Велесова книга (история одной фальсификации) // http://h.ua/story/127166; Ісаєвич Я. Сучасні псевдонаукові публікації на історичні теми: два приклади // Україна модерна. – Львів; Київ. – 2008. – Число 13.
