більшості цих видань стоїть Інститут історії України НАН України (директор – академік НАН України В.А. Смолій). Не беручись зараз до загальної оцінки нормативних видань, відзначимо їх важливу рису: наполегливий пошук національної історичної ідентичності і, водночас, намагання вийти за рамки модерних традицій. Свідченням цього є створення в Інституті історії України НАН України низки цікавих експериментальних журналів і збірників, котрі по-суті демонструють спроби вийти за межі канонічної історії – «Соціум. Альманах соціальної історії», «Ruthenica. Альманах історії та археології Східної Європи», «Україна в Центрально-Східній Європі» та інші. Останнім часом Інститут ініціював видання першого в Україні історико-теоретичного часопису «Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки». Усі ці видання є доступні на веб-сторінці Інституту історії України[1].
Що є найбільш характерним для нормативного канону української історії? Якщо спробувати відповісти дуже коротко, то це найкраще зробив вже згаданий київський історик Георгій Касьянов. Він писав, що формування нормативного канону пройшло три етапи: на першому – основна увага була звернута на заборонені теми національної історії (а таких було найбільше); на другому – відбувся швидкий поділ історичної пам’яті та історичного простору за етнічної ознакою; на третьому – сформовано національний метанаратив, в якому титульний етнос перетворився на самодостатню і трансцендентну одиницю, що діє поза часом і простором й протистоїть всім іншим народам і державам[2]. Такий канон однозначно вказує на те, що в галузі формування історичної свідомості було продовжено ту інтелектуальну традицію, яка склалася ще на початку XX ст., була перервана відомими подіями 1917–1920 рр. й отримує завершення в наші дні. Параметри цього канону визначаються завданнями «модерності», або засадами т.зв. української «народницької» і «державницької» історіографії першої половини минулого століття. Серед них – телеологізм, як ідея про природність і закономірність виникнення української нації і держави; есенціалізм, що дає змогу знаходити націю в будь-якій історичній епосі; етноцентричність, яка дозволяє ототожнювати етнос з нацією і «українським народом»; екслюзивність як особлива трагічність або віктимність української нації; лінійність, що передбачає схему «перетікання» української історії через схеми періодизацій: Трипільська культура – східнослов’янські племена – Київська Русь – Галицько-Волинське князівство – польсько-литовська доба (з наголосом на литовському періоді) – козацька доба і Гетьманат – національне відродження – Українська державність 1917–1920 рр. – радянська Україна (на загал дискусійний період) – незалежна Україна. Складовою частиною канону є обов’язкова національна міфологія, яка
- ↑ http://www.history.org.ua
- ↑ Касьянов Г. Націоналізація історії та образ Іншого // Критика. – Київ. – 2006. – Число 1-2. – С. 21.
