передбачає міфи про заснування, про героїв, про неодмінних ворогів, про жерців і блазнів тощо[1].
У підсумку маємо нормативний канон, який служить легітимації української нації та державності й виконує функції компенсації історичної пам’яті в сучасній Україні. Його роль є дуже важливою ідеологічно і політично, але створює певні труднощі у співставленні з іншими історичними наративами Центральної і Східної Європи. Йдеться про те, що відокремлення і виділення української історії з історії польської, російської та радянської відбулося, але воно зродило певні труднощі щодо включення української історії в європейську і узгодження з історією сусідніх народів, передусім російського. Немає можливості зупинятися на розбіжностях української та російської схем історії, але суперечностей тут є багато, і сепарація українського минулого однозначно вступає у суперечність з російським варіантом «спільної» історії, а також дуже болісно відбивається на сучасних українсько-російських відносинах: український метанаратив вкрай вороже сприймається російськими істориками, які бачать у ньому спробу «переписати» історію на догоду політиці, не зауважуючи, що весь попередній період історіотворення був нав’язуванням однобічної проросійської версії «історії Східної Європи»[2]. Як складно відбувається відхід російських істориків від давно усталених схем «спільного східнослов’янського минулого» продемонстрували праці Комісії істориків України і Росії, результатом роботи яких стала публікація в Україні «Нарисів історії Росії», підготовлених російськими істориками, і «Історія України: науково-популярні нариси», написаних українськими істориками для російського читача. У коментарі до цієї події, поданому Ю. Шаповалом, відзначено, що для російських колег українська історія виявилася неочікуваним сюрпризом, але факт, що така історія є, дає підстави сподіватися плідних наукових дискусій[3].
За підрахунками сучасних дослідників до нинішнього часу з’явилося понад два десятки різноманітних синтезів історії України, більшість з яких тою чи іншою мірою обґрунтовують модерністський нормативний канон[4]. Не можна сказати, що всі вони однакові за фактографією і способами інтерпретації. Але всі вони засновані на тих методологічних засадах, про які йшлося вище. Були і залишаються спроби «модернізувати» український гранд-наратив. Однією з них, яка б ще двадцять літ тому могла виглядати дуже привабливо, є спроба двох знаних і авторитетних істориків – В. Смолія і В. Степанкова – створити нову концепцію «української національно-демократичної революції XVII ст.», пов’язаної з козацькими війнами[5]. Ця концепція, що надає Україні пріоритет у модернізаційних процесах на континенті і містить
- ↑ Див.: Касьянов Г. «Націоналізація» історії: нормативна історіографія, канон та їхні суперники (Україна 1990-х) // Українська історіографія на зламі XX і XXI століть: здобутки і проблеми. – С. 57-73.
- ↑ Докладніше ці питання представлено в: Україна і Росія в історичній ретроспективі. – Київ, 2004. – Т. 1-3.
- ↑ Див.: Шаповал Ю. Контакт, або Точка дотику // День. – Київ. – 2008. – 4 листопада. Книжки: История Украины: научно-популярные очерки / Под редакцией В.А. Смолия. – Москва, 2008; Нариси історії Росії: Пер. з рос. / Б.В. Ананьїч, І.Л. Андреєв, Є.В. Анісімов та ін.; За заг. ред. О.О. Чубар’яна. – Київ, 2007.
- ↑ Яремчук В. Загальний образ минулого України: підходи сучасної української історіографії // Українська історіографія на зламі ХХ і ХХІ століть: здобутки і проблеми. – С. 74. Одне з останніх видань – Литвин В.М. Історія України. Підручник. 2-ге доопрацьоване та доповнене видання. – Київ, 2008.
- ↑ Пор.: Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція XVII ст. (1648–1676) / Серія «Україна крізь віки», Т. 7. – Київ, 1999.
