„Стрільця“ не чути, Житомир — не відповідає, а сотні моєї з Кодні ще не видно.
Стаю до бою з одними нестройовими. Але нестройові дійсно поганенько стріляють: одне, зі страху великого, а друге — де-які з них і рушниці з роду в руках не тримали, як, прикладом, студент-урядовець Р-та.
Москалі, видно, оцінили кількість і якість оборонців двірця, бо прямували просто лавою, пострілюючи на ходу. Бють ворожі кулі в паротяг мого ешалону, машиніст хоче втікати; бють по ваґонах із обозовими кіньми. Нерви нестройових не витримують видимої небезпеки: вони кидають стійки й утікають до ваґонів. Даю наказ ешалонові відїхати за струмок, за два кілометри від ст. Кодня, в напрямку на Бердичів. Ешалон став. Нестройовикам наказую вийти й відстрілюватися, а до сотні висилаю вістового на коні з наказом: „Сотні відходити до залізниці в напрямку на Бердичів“.
Але сотня увязалася вже в бій під м. Коднею. Бо, поки заступник мій критикував наказа, потім постягав польові варти та приготувався відходити на ст. Кодня, — сотні загородив дорогу піший відділ большевицький, в силі 160 багнетів, що поспішав на возах за своєю кіннотою.
Окрема інженерна сотня С. С. виходить із міста і зразу йде на баґнети, щоби пробити собі дорогу. Червоні атаки не приймають і втікають у бік с. Городища, але бачучи, що їх ніхто не переслідує, займають старі окопи, з часів Світової війни, які рівнобіжно положені по дорозі м. Кодня — ст. Кодня і на відстані ¾ кілометра від дороги. Криловим огнем унеможливлюють рух С. С. Червона кіннота захопила ст. Кодню, підірвала залізничні тори й поспішає на стріли в допомогу на м. Кодню. С. С. зустрічають її сальвою, і кіннота втікає на ст. Кодня. Хоч кінний вістовий мій не доїхав до сотні С. С., але сотня зауважила, що ешалон уже стоїть за струмком і зміняє (а, властиво, бере) инший (добрий) напрям руху.
Була рання весна; на полі вода, сніг розталий і болото. Піхота большевицька прямує за С. С., своїм огнем гальмує відхід, а червона кіннота атакує крило. С. С. зупиняються, займають позицію й проганяють кінноту, а щоби мати можливість відходу, атакують червону піхоту; та утікає, і С. С. відходять. Але ворожа кіннота зауважує, що сотня прямує до ешалону. Ешалон її відганяє. Даремне я намагався допомогти сотні, бодай морально, присутністю ешалону. Нестройові за прикладом студента-урядовця Р-та, вже й пістоля мого не бояться; на погрозки та примус відповідають плачем, доказують, що вони для обслуги, а не для бою, і цим деморалізуючо впливають на міцніших духом.
Тоді я вирішую відїхати на розїзд Райки, щоби мати можливість ще раз звати панцерника „Стрільця“, як рівно дати йому можливість оперувати по торах, а за своєю піхотою вислати паротяга з порожніми вагонами, не наражаючи коней в ешалоні на покалічення. До Райок прибув я скоро. З Бердичова ніхто мені не від-
