дант ешалону поручник Круппа. Питаюся пана поручника, чому не переїхав до цієї пори.
— Бо машиніст утік.
— А де-ж стрільці дорученої вам частини?
— Розбіглися.
— А що-ж робить пан поручник тут?
— Сховався в полі та обсервував ешалона, вичікуючи своїх, щоби допомогли вивезти ешалон.
— Були на двірці червоні москалі?
— Не бачив ні одного.
— Що робиться в місті й на двірці Бердичів-Київський?
— Не знаю.
— А де-ж наші війська й панцерник „Стрілець“?
— Сірі чомусь опустили станцію перед чотирма годинами, а „Стрілець“ поїхав на ст. Бердичів-Київський і більше не вернувся.
— Тримайтеся, пане поручнику, мого відділу та візьміть рушницю.
Мені здається, що й під Бердичовим сьогодні сталось щось ганебне, як-що не більше. Як будемо жити — обовязком є довідатися про те. Хожу ще з 10 хвилин по пероні, вичікую наказу полковника Петрова; потім вхожу до ваґону, щоби відвідати своїх поранених стрільців та заспокоїти їх. Всього пройшло вже пів години. Нараз чую перед ешалоном два стріли. Вискакую з ваґону. Коротка команда до присутніх на пероні вояків, і 12 бойовиків біжать до голови ешалону. Через дві хвилини чую ще стріли, вибух ручної ґранати, і ешалон наш їде в бік ст. Бердичів-Київський. Бачу — біжать назад вислані мною вояки, а між ними молодий стрілець, мій джура, кричить що-сили, переляканий і тримається за руку: підбігає до мене й скаржитися на кривду, що йому заподіяно.
— Цить, — кажу, — зараз фершал перевяже тобі руку; не личить, козакові вдаватися в розпуку, та й ворог слухає нас.
Лікарський помічник повів його до двірця.
Теперішній підполковник Димар доповідає мені, що большевики підкралися до паротягу, закололи двох вартових і телефоніста на паротязі та змусили машиніста рушити. Паротяг уже рушив, як ми добігали до нього, большевики з паротягу стріляли впрост до нас; забитим упав старшина й ранено джуру; затримати ешалону було ніяк. Ешалон поїхав, а з ним скарбниця з вартовим, поранені, нестройовики (бо боялися носа показати з вагонів), коні, вози, майно сотні й особисте моє і стрільців, канцелярія й майно міністерства шляхів.
Шарпнувсь я з людьми наперед, як звірюка, сподівався, що вилки не поставлені або зіпсутий тор, і ешалон стане чи попаде в тупик. Даремна надія. Ешалон поїхав і зник у темряві.
А де-ж полковник Петрів? Де його юнаки? Не видно ні душі поперед і біля їхнього ешалону. Зникли: тихо, не попереджуючи підлеглих їм С. С. щоби, бува, лицарі абсурду не перешкодили їм… зникнути.
