Мій звязковий біля полковника Петрова, Левко Сороченко-Синявський, ішов за паном полковником, чекав наказу, думав, що роблять якийсь хитрий маневр і аж попав на тор Бердичів–Шепетівка, зрозумів, що… відступають, але попередити мене було вже пізно, і брат його рідний, поранений, поїхав до большевиків.
Коли-б я знав був намір юнаків, або коли-б їх зовсім не спіткав, — доїхав-би до Бердичова і спробував-би пробитися, а коли-б переконався був, що неможливо, вернувся-б на розїзд Райки, вивантажився-б і переїхав-би, напевно щасливо, на шлях Бердичів–Шепетівка. Треба ж було спіткати фатального ешалона Юнацької школи.
Був на двірці я ще з пів години. Більше нам робити нічого було. Зібрав людей частини, розбитих фізично й духово, й орґанізовано перейшов по-під Бердичовим на тор Бердичів–Шепетівка.
Була 23 година, коли повернув по торові в бік Шепетівки. Держався залізниці тому, що воювали ми тоді ще по залізницях, не маючи обозів. Ішли з добру годину, аж спіткали „Стрільця“. Сказавши людям відпочити та поживитися, чим знайдеться на панцерникові, сам пішов до сотника Іванова. Лютий на обставини, на себе, на цілий світ, я все-ж знайшов у собі досить сили до стриманости й лагідно та спокійно запитав сотника Іванова:
— Чому ви не виконали мого наказу?
— Бо командир Сірої дивізії, полковник Палій, наказав слухати його наказів та перевезти його самого на Шепетівський шлях.
— Чи зголосили ви, пане сотнику, полковникові Палієві, що маєте своє оперативне завдання та не входите до складу доручених йому військ?
— Так є, пане сотнику.
— Пан полковник підтвердив свого наказа?
— Так є, пане сотнику.
— Чим полковник Палій мотивував свого наказа?
— Мені не відомо, пане Сотнику.
— Пишіть, пане сотнику, рапорта про все це.
Розмова ця була при свідках. Рапорта я відібрав і пізніше долучив до справоздання для командира корпусу С. С.
Їсти не міг і спати не міг я. Сидів і переживав. В ухах лящали стріли й зойки та скарги поранених, а вад ними горувала розпачлива голосна скарга молодого несвідомого джури. Я бачив, як на яву, очі поранених стрільців, ті стурбовані очі, що силились угадати, чи пан сотник їх доведе щасливо до місця тихого. І я вірив, що виведу, і вони — очі їхні мені вірили… Із грудей виривалося нестримане ой, а за ним, як луна, з вірою несвідомою вуста шептали: — Боже Милосердний і Малостивий! Турбувала мене доля полонених. Смутили душу, гнітили серце події пережитого нещасливого дня. Палив огонь сорому й злости на самого себе, на других, та на обставини, що змусили мене дивитись на мій неуспіх. Ні, то не була поразка: я ще живий, а я — Січовий Стрілець!
У грудях довго ще кипіло, але упадок сил фізичних над ранком гостроту болю духового притупив. А мозок працює. Здава-
