лося мені, що я постарів. Я вже знову мав чим жити, що робити. Чуть-світ дав наказа людям своїм вирушити на ст. Деміївку. Сам довідуюся, що юнаки розташовані в селі біля тору, хочу побачитися з полковником Петровим. Іду зі свідками. Здибаю на вулиці. Вітаюся.
— Знаєте, вчорашнє нещастя змусило нас покинути майно Юнацької школи, а ґуберніяльний комісар Волини позбувся ґуберніяльної каси.
Я відповів, що був на станції з відділом ще 50 хвилин. Попрощалися й розійшлися. Надибав ешалона. Вартовий козак показує мені ваґон оперативного штабу Сірої дивізії. З двома старшинами вхожу до командира Сірої дивізії, полковника Палія. Невисокого зросту, товстенький, сивенький дідок, оголений, вуси й чуприна коротко підстрижені. Я представляюся. Просить сідати. Голос мягкий, мова українська поправна.
— Пане полковнику! Сотник Іванів, командир панцерника „Стрілець“, доніс, що пан полковник наказали йому слухати наказів пана полковника.
— Так, я наказав.
Тут я показую наказ, яке завдання мав „Стрілець“, та інформую, що відсутність його спричинилася до катастрофи.
— Бачите, наказав я, бо обставини склалися так, що треба було залишити Бердичів, а, значить, пропав-би й панцерник.
Хіба, пане полковнику, велика сила ворога наступала на Бердичів.
— Ні, це все нещастя сталося через того отамана Вовка, командира Залізничої дивізії. Зрадника того мало судити й розстріляти, а треба десять раз повішати або четвертувати. Дивуюся, що Головний Отаман такій бездарній людині та ще й здібній до зради, повірив керування дивізією.
Для мене ясним було, що під Бердичовим сталося непорозуміння між командирами дивізій, а це породило далекосяглі, великих розмірів, лихі наслідки й траґедію не тільки дорученої мені частини.
— Що»-ж я, пане полковнику, скажу свойому командуванню?
— Так і скажіть, що все зло під Бердичовим сталося через зрадника отамана Вовка.
Прощаємося.
В 11 год. 9 березня приволікаюсь на ст. Деміївку. Всього 55 вояків зі мною. Половина з них у неможливому взуттю, а друга боса. Рушниці тягне теж лише половина; всі вичерпані, фізично, пригноблені духово, з розхитаною психікою — до здеморалізування. Стверджую, що не брак ідейности або любови до своєї укоханої, вимріяної кожним зокрема й усіма разом Самостійної Батьківщини зробили людей байдужими, — а страшні переживання, хвилевий неуспіх і втома. Працює тільки інстинкт самозаховавчий і то повільно, соромливо. Я це знаю й бачу. Останні власні сто карбованців даю на закуп кулів соломи. Наказую постелити в почекальні на двірці й усім положится спати, а сам вирішував завдання: що я їм
