|
МИКОЛА ЯНЧЕВСЬКИЙ Підполковник.
|
Початок весни, гарної, розкішної весни й початок якогось нового, не шаблонового життя… Початок весни… Весна в горах чудова… Земля підсихає на очах… рослини з непомітною хуткістю кріпнуть, зеленіють… ростуть…
Ліс навколо так гарно, так весело шумить, співає, ніби розірвав ланцюги… В Росії, там десь далеко, діється теж обновлення… там також розірвався ланцюг царату… Тут, на фронті, життя ще ніби йде по виробленому віками проґраму, по шаблону… але вже чути з ріжних сторін, що життєві колеса військового апарату котяться не по колії… В повітрі щось гудить… шумить… Кожний день приносить новини. Частини ще тримаються, але вже є випадки непорозумінь. Одні погоджуються на присягу тимчасовому урядові, другі ні. В нас у полку тихо, спокійно, але відчувається страшенна, величезна напружність. Полк ще по старому на північний захід від уроч. Фундул–Молдави в горах несе аванпостну службу. Ескадрони розкинуті. Розмови між старшинами про сучасні події відбуваються телефоном. Розмови коротенькі, беззмістовні, горячкові… Що чувати? Що нового? Чи нема ґазет із Кімполунґу? Персонально мене цікавить тільки одно — це „Кіевская Мысль“, бо на її сторінках почали знаходитись коротенькі звіти про події на Вкраїні, про заклик українців до „Охочекомонних полків — до українського війська“. Серце, душа рветься туди на Вкраїну… Внутрішній голос каже — мусиш їхати на Вкраїну, мусиш свої сили, свої знання віддати Батьківщині… досить москалям служити… Але, як це зробити? Як? Я-ж займаю відповідальну посаду… я командир ескадрону… В орґанізмі міцно сидить військова дисципліна, військова підлеглість. Пишу листа до Київа по зазначеній адресі в „Кіевской Мысли“ — прошу поради, — відповіди нема жадної.
