Київ… Київ мовчав… Правда, було вже видно, що Київ де-що змінив свої погляди, що в Київі вже зрозуміли, що Україні потрібна своя власна армія, але перейти до інтензивної роботи — творення окремої Української Армії — Київ не міг, Київ все ще чіплявся за московських соціялістів, їм вірив та мав надію дійти мирним шляхом до згоди з московським „демократичним“ — не „царським“ урядом.
Кілька разів надсилалися гонці до Київа з проханням дозволу на самочинний вимарш українців з Борисоглібського на Київ… Але Київ наказу не дав…[1] Київ хотів тільки… українізації… Це бажання було гарним, але не зараз… воно варто було на початку травня місяця, а не тепер, через два місяці… Вже було за пізно… Час ішов. Час і обставини вже вимагали другого, вимагали більшого… Те, що було задовольняючим на початках революції, те по впливі 2–3 місяців було… смішним. Зараз час вимагає використовування патріотичного захоплення в українських козаках, і зі здорових нездеморалізованих частин, збираючи їх докупи, творення Української Армії. А деморалізація йшла та йшла з непомірною хуткістю. Треба відверто признатись, що вона більше падає не на совдеп із його провокаціями, а на Київ. Треба було жити одним життям із козаками, щоби бачити й переживати спільно з ними настрої їхніх душ і серць. Київ жив иншим життям і, як видно, чи не хотів, чи не міг оцінити грізного положення на місцях і не здавав собі справи про наслідки такої його політики.
А чорні хмари заступали сонце… Вже починало лунати на мітинґах — „до дому“… Треба було бачити, як горнувся здоровий елемент до гуртка, шукав у ньому рятунку. Кожний козак-рядовик ясно розумів, що пошесть деморалізації поширюється… Рятунок криється у зміні місця постою, відокремленні себе муром від москалів, а ніяк не спільне з ними життя. Спокуса „до дому“ — велика, а кількамісячна українізація не могла піднести на належну височінь громадське почуття й обовязок перед Батьківщиною в усіх однаково.
Підказувало їм щось інстинктивно, що за москалями посунуться до дому й українці… Не залишатися-ж українцям на самоті у Борисоглібському, Тамбовської ґубернії.
Залишиться Україна без війська, без муниції. без охорони… Треба було тільки бачити ввесь той жах і розчарування, яке огортало козаків після кожного повороту гонця з Київа без твердого й виразного наказу… Гинули і віра, і надія в твердість своєї влади… Наближався кінець життя гуртка — пропадала зацікавленість українськими справами, насовувалась апатія, за якою вже йшла побідниця-деморалізація з „єдиним революційним фронтом“, яка давно вже прийняла в свої обійми московських салдатів.
- ↑ Не можна підчас революції чекати на накази. Київ не міг розбиратися в становищі на всіх переферіях, і ті, що провадили акцію на переферії, повинні були допомагати Центрові акціями з власного почину. Отже перекладати всію вину на Київ — не є слушним. — Редакція.
