ються… Питають, чи кадровий. Із гордістю відповідаю — кадровий. Після нових перешептів — чую відповідь, що нічого не можуть порадити, бо мусять тримати єдиний революційний фронт…
?… ?… ?…
Відхожу. Підхожу до ґруп. Є ґрупи виключно з військових. Старшин-кіннотчиків не бачу жадного. Є піші, гарматчики, сапери… Прислухаюсь до розмов.. Чую — незадоволення, яке опанувало й мною… Видко всі приїхали отримати наказа й стати під свій рідний прапор. Підхожу до одної ґрупи, де якийсь добродій, в формі земгусара мітинґує. За галасом тяжко все розібрати. Чую, що звертається до старшин… Товариші військові, — як ви не хочете зрозуміти… ми передовсім мусимо солідаризуватися з російськими соціялістами… передовсім єдиний революційний фронт… ми українські соціялісти жадного війська не потрібуємо…
?… ?… ?…
Видно панування Москви, хоч і скрите, але ланцюги її ще міцні…
Не віддаючи собі ясного відчіту, вийшов я на вулицю й… пішов, не знаючи куди й для чого йду… Було якось прикро, гірко… Дійшов до купецького саду й сів на лавці над Дніпром… Дніпро й свіже від нього повітря зробили своє діло — я зрозумів, що тут наразі нема роботи… Треба їхати до Борисоглібського та рятувати своїх українців із московського війська.
Борисоглібське. Травень, червень і липень 1917 року. Гарячково відбуваються закладини Українського гуртка. Мені в роботі багато помагають два молодші старшини К. і Д. з запасового пішого полку, що також стоїть постоєм у Борисоглібському. Взагалі, старшин брак. Видно зацікавленість українізацією серед звичайного рядового козацтва. Майже що-дня для бажаючих членів гуртка читаються оповідання Кащенка про Запорожжя, запорожців і поволі підходимо до питань про необхідність мати своє військо й свою власну Державу. Із „Совіта Салдатських і Робочих Депутатів“ підсилаються провокатори, мітинґують за „єдиний революційний фронт“ проти буржуазії, за „єдиний загальний котьолок“, Але після розстрілу кірасирами Богданівців у ваґонах під Київом „Совіт Салдатських і Робочих Депутатів“ не тільки перестав користуватися у членів гуртка впливом, але вдвічі, натомість, збільшилася кількість членів українського гуртка й стала вже доходити до 500–600 чоловіка; чути вже стало розмови не тільки серед старшинства, а й серед рядового козацтва про необхідність виділити українців в окрему частину.
Командиром кінного полку й начальником залоги був полковник М., поляк, дуже добра людина, але, будучи звязаний по руках і ногах полковим совдепом, так і не дав нам дозволу на виділення українців в окремий відділ. Сам совдеп, маючи певні інструкції від окружного[1] совдепа, не тільки гальмував всі наші справи й ставав на перешкоді, а й оголосив нам потаємну війну.
- ↑ Борисоглібська залога належала до Московської Військової Округи.
