найтовстішим, найвищим, наймогутнішим, найповажнішим дубом межи всіма дубами величезного Диканського лісу.
Ніч, мов чорною запаскою, обгортала ліс із усіх боків.
В лісі було темно й тихо… Падав дрібнесенький осінній дощик…
Коли тріск галуззя під ногами повстанців, що збирались коло Дуба, вщух, засвітили смолоскипи, й море голів одразу виринуло на темному тлі…
Попихкуючи люлькою стояв під Дубом Будяк і щось істиха розмовляв із начальником Диканського повстанчого району Грицьком Сотником.
Це була ще досить молода людина, але, як казали повстанці, зі старою головою й щирою вкраїнською душею…
Скінчивши розмову, Будяк підніс голову догори, обвів очима навкруг себе й, хитнувши назад головою, молодим, але твердим і певним голосом промовив:
— Брати Українці!
Не буду нагадувати вам про Деникінщину, взагалі, й її завдання що-до України, бо ваша присутність дає мені право думати, що все це вам добре відомо, що ви сами гаразд знаєте й розумієте, чого мусить сподіватись український народ од цих хижаків.
Так, я певен цього, певен також і того, що ви добре розумієте й те, що в сучасний момент є святим обовязком кожного українця.
Брати Українці!
Порозумітися з білими окупантами мирним шляхом — неможливо, й тому мусимо ми як-найскорше розпочати широких розмірів боротьбу з цими запеклими, слоконвічними нашими ворогами; але, щоби ця боротьба принесла бажані наслідки й окупила ту кров, що доведеться пролити, потрібуємо ми мати те, без чого ніяка збройна боротьба неможлива: ми мусимо мати зброю! В імені Губповкому наказую вам завтра здобути Полтаву, цеб-то здобути ту зброю, яку в великій кількості мають ваші вороги в Полтаві; а разом із цим наказую вам завтра гукнути в самісінькі вуха наших ворогів — Ще не вмерла Україна — та так гукнути, щоби задрижала Полтава, а серця ворогів закамяніли на віки! —
Могутнє „Слава“ раптово вирвалося із сотень грудей і, мов грім, залунало й покотилося по лісі й геть далеко по-за лісом.
Здавалося, столітні дуби, що були німими свідками не одного вже віча повстанців, на цей раз не могли стримати свого вічного, німого спокою, перемінилися в живі постаті та, похитуючись, кричали своїми могутніми, столітніми голосами „Слава“ разом із повстанцями…
Віче закінчилося.
Без лементу, без сварки вмить розбрелися повстанці ріжними напрямками, щоби зробити потрібні приготовлення. І вже за годину, по закінченню віча, двісті тридцять озброєних повстанців із гарматою й трьома кулеметами, під проводом Будяка, поспішно йшли двома дорогами під Полтаву, яку ще задовго до ранку й облягли з трьох боків.
