волосного земства кидався ввічі, і селянство й до цієї вранґелівської реформи не виявило гострого негативного відношення.
Властиво цими двома актами й обмежуються успіхи Вранґеля з царини його діяльности, яко правителя, в инших галузях її він не визначився ще будь-якими вдалими реформами і, здебільшого, не виходив поза межі повсякденної праці.
Що-до самого адміністративного апарату, то хоч він і поставив собі завдання скоротити його, зробити більше гнучким, еластичним, одначе з того нічого не вийшло, про що в „Записках“ старано нічого не говориться. Чисто зовнішня реперація, і то на горі, в напрямку скорочення, не позбавили цей апарат старого характеру важкої бюрократичної машини, яка до того-ж, не зважаючи на диктаторський режим, мала й свою думку, й свою політику. Представники земельного самоврядування подають диктаторові меморандум про необхідність відродження самоврядування. Вранґель катеґорично обіцяє зробити відповідне розпорядження й на меморандумі власноручно піше „згоден“. Але нижче чорносотенний сенатор Глинка виписує про ту небезпеку, що може повстати в наслідок відновлення „соціялістичних“ земств, і ця резолюція перемагає вранґелівську — земських зборів скликано не було.
Другий приклад: при кожній нагоді багато говориться й пишеться про законність, про те, що для влади нема ні правих, ні лівих. Голова уряду Кривошеїн не раз проголошував, що ворог один — це большевики, і проти них він ладний іти і з правими, і з соціялістами. А проте, коли міністр юстиції довідався, що в складі почесних мирових суддів є кілька соціялістів, обібраних ще в 1917 році, негайно їх звільнив. До всього цього слід ще додати, що ввесь адміністраційний апарат був отруєний хоробою страшенного хабарництва.
Не зважаючи на офіційно викинуте гасло — „ліва політика правими руками“, в буденному повсякчасному житті політика ця була що-найчорнішою. Невмиручий дух славнозвісного „Освага“, похованого на Кубані, ширяв над Кримом. Переважаюча більшість преси, живучи урядовими субсидіями, була виразно чорносотенно-монархічною. Усна аґітація, переповнена злобою й ненавистю до инакомислячих, провадилася в тому-ж напрямі.
На чолі поліції стояв бувший директор ще царського департаменту поліції, ґенерал Климович, головним завданням якого була боротьба з большевізмом, Вранґель вважає його працю надзвичайно корисною і вбачає блискучу її атестацію в радіо, поданому з Севастополя до Москви після евакуації Криму, яке вимагало негайно надіслати „відповідальних працьовників через те, що таких у Криму не залишилося“.
Але й тут не все було вже так блискуче, як удає Вранґель. В орґанах його контр-розвідки досить було большевицьких аґентів, докази чого мала кубанська контр-розвідка, яку ввесь час ці аґенти поборювали, ніби за „самостійництво“, одержуючи за це винагороди й похвали начальства. Не вільним був від большевицької аґентури навіть самий штаб Вранґеля: помічник 2-го ґенерал-квартирмайстра, завідуватель політичним відділом полковник Сімінський був большевицьким аґентом, що признає й сам Вранґель. Та зрештою біля нього самого був тайний
