тів-би залишатися під радянською владою, а з другого, наказує начальникові свого штабу негайно виробити план евакуації Криму.
Безперечно, Вранґель одержав по Деникінові важку спадщину. В усіх галузях і військового, і адміністраційного апарату панували нелад, хаос, анархія. Невелика територія Криму, зовсім до того непідготовлена, була переповнена і армією, і біженцями, і установамвз. На харчуванні в армії рахувалося 150 тисяч душ, але боєвого елементу з цього всього було якихось 25 тисяч. Та й на цю кількість амуніції, набоїв, зброї й технічного приладдя не вистачало. Бракувало й коней — нічим було запрягати гармати. Флота не мала жадних запасів угля й шмаровидла; не було ні того, ні другого й на пароплавах; нічим було розвести пари на буксирах, щоби вивести кораблі на рейд. Все було покинуто на Україні, Донщині й Кубані. Військо вийшло з послуху; піяцтво, сваволя, грабунки, вбивства стали звичайним явищем у місцях його розположення. Адміністраційний апарат був у стані цілковитої руїни. Фінансів властиво не існувало. Була лише експедиція виготовлення державних паперів, що не встигала друкувати паперові гроші, які день за днем катастрофічно падали на курсі. З не аби-якою енерґією Вранґель заходився це все впорядковувати, виступаючи вже не тільки в ролі воїтеля, а й правителя, прибравши це звання ва самому початку своєї діяльности. З царини цієї його діяльности найважливішими є накази: 25 травня 1920 р. про землю й 15 липня 1920 р. про волосне земство.
Наказ про землю робив ставку на „середняка“. Основною його тезою була охорона й затвердження у власність за викуп фактичного землеволодіння, за виключенням тих земель, що у випадках (досить нечислених і нешироких по обсягу), зазначених у наказі, підлягали повороту попереднім власникам.
Для вранґелівського оточення ця земельна реформа була досить радикальна, і як-що він і зміг проголосити її, то лише тому, що був диктатором, що перебрав на себе наказом із 29 березня 1920 р. ч. 2925 всю повноту воєнної й цивільної влади без жадних обмежень. Селянство поставилося до цієї реформи, всупереч твердженням Вранґеля, стримано, в багатьох місцях ухилившися від виборів до земельних комісій. Та, властиво, ця реформа й не була проведена в життя. З одного боку, наказ про землю був досить складний для здійснення його в умовах горожанської війни, а з другого, оточення Вранґеля, що не мало сили перешкодити оголошенню цього наказу, вжило всіх заходів, щоби відсунути як-найдалі реалізацію його, сподіваючися, що коли пощастить скинути большевиків, то в земельному питанні все можна буле повернути до старого ладу.
Що-до наказу про волосне самоврядування, то характерною його ризою було усунення від участи в ньому сільської інтеліґенції (тільки „домохозяєва“ мали виборче право). Назовні волосне земство, ніби, мало широке право самоврядування. Але через те, що на голову волосного земства перекладалися адміністраційні функції волосного старшини, повітовий начальник, якому підлягав цей голова в межах цих функцій, мав повну можливість упливати й на земську волосну роботу. Але цього селяне не встигли відчути, а мужичий (що-до складу) характер
