400 осіб, а коли сідала на пароплав, то в ній було вже коло 3,000 душ. Про це все диктатор також мовчить.
В чому йому пощастило, то це прибрати до рук, але й то лише до певної міри, фронтову армію, що була після Новоросійської евакуації в стані повного розкладу. Він дійсно зумів протягом короткого часу надати їй хоч зовнішньо пристойніший вигляд і піднести в її очах авторитет головнокомандуючого.
Цікаві де-які заходи, що вжиті ним у цій царині своєї діяльности. Насамперед він запровадив віддачу під суд на підставі не розпорядження військового начальства, а прокурорського акту обвинувачення. Далі утворив військово-судові комісії з участю представників від селянства, що-правда, тільки з дорадчим голосом. Ці комісії, що підлягали безпосередньо головному прокуророві, розглядали справи про вбивства, грабунки, розбої, крадіжки, самочинні й незаконні реквізиції та инші незаконні вчинки військових, що кривдили населення. При штабі кожного корпусу була заведена посада воєнно-судового начальника з широкою компетенцією, який підлягав безпосередньо головному воєнно- морському прокуророві. Діяльність контр-розвідки була поставлена під догляд і контроль воєнної прокуратури.
Цікаві також заходи до встановлення ладу й усунення військової сваволі в місцевостях, що їх звільнено від большевиків. При командирах корпусів були цивільні начальники за правами ґубернаторів. Підлягаючи, що-до управління своїм районом, безпосередньо командирові корпусу, такий начальник одержував загальні вказівки від міністра внутрішніх справ. При ньому були уповноважені міністерства фінансів, юстиції, постачання й хліборобства.
Та все це виглядало добре лише на папері. Військові начальники з прокуратурою не рахувалися й воєнно-судових комісій не визнавали. Головну ролю відогравали воєнно-польові суди, компетенція яких охоплювала майже всі порушення не тільки військових, а й цивільних карних законів. Нічого доброго не дав і інститут корпусних цивільних начальників. Населення місцевостей, що їх звільнювано від большевиків, було фактично „по-за законом“ і стогнало від сваволі й насильства і офіцерства, і салдатчини.
Більше позитивною сторінкою кримської діяльности Вранґеля — це були його військові операції, які він, як і в першому томі своїх спогадів, описує досить докладно. У провадженні їх він виявив велику ініціятиву та рухливість і не аби-які комбінаторські й маневрові здібності. Що-правда, в значній мірі допомагав йому польсько-український фронт, котрий для большевиків був головним і приковував до себе переважаючу більшість їхніх збройних сил.
Кульмінаційною точкою його військових успіхів був погром у середині червня в Північній Таврії кінної ґрупи Жлоби, а прикладом неуспіху в умовах, що може саме ґварантувати успіх, і то як ніколи — десант на Кубань.
Та була у Вранґеля й хронічна хороба в його операціях, соркома всіх його блискучих стратеґічних планів, що ввесь час висіла над ним дамокловим мечем, який зрештою впав і поклав кінець його кримській
