Але вже навіть з цього інтервю випливає сумнівність розриву з політикою Деникіна. Деникіна осуджує за поборювання України, а сам не визнає за нею права навіть на те внутрішнє самоврядування, яке залишає козацьким краям. Що-до неї, то, як до некозацького краю, він засвоює собі „всю повноту військової й цивільної влади без жадних обмежень“. Це так в інтервю. Не ліпше й у дійсності. України, як державного орґанізму, в нього не існує.
Плануючи вихід із Криму й продовження боротьби проти большевиків на чисто українській території та й її силами, він оголошує відозву, в якій говорить: „Слухайте, „русскіе“ люди, за що ми боремося: …за визволення „русскаго“ народу з-під іга комуністів, бродяг і каторжників, що дорешти зруйнували Русь Святую… За те, щоби правдива воля й право панували на Русі; за те, щоби „русскій“ народ сам обібрав собі хазяїна. Поможіть мені, „русскіе“ люди врятувати батьківщину“.
В Криму знаходився певний гурток українських діячів, переважно поміркованих і правих течій української політичної думки. З ними Вранґель пробував порозумітись[1], але з цього нічого не вийшло, бо це були люди, для яких — Україна все-ж таки була державним орґанізмом, а для нього — Малоросією, залюдненою російським населенням. Він ладний був умовлятися відносно неї з Польщею, але не з нею самою; їй — лише октроїрування широкої автономії в межах майбутньої російської держави (ст. 86).
Через це уникається всього, щоби говорило про Україну, як про державний орґанізм, який має свій Уряд, свою Армію. Термін „українська армія“ зявляється в практиці Криму, та й то перед зовнішніми чинниками (Францією), від яких залежала допомога[2], — лише з осени, коли воєнна ситуація для нього погіршала. До того-ж часу Армія У. Н. Р. — це лише один із найбільш значних партизанських відділів під командою Омеляновича-Павленка, що є собі по суті таким-же партизаном, як Махно, Грішин і инші, вся діяльність якого не виходила за межі нападів на транспорти, валки та ешелони червоних. Тут Вранґель у стилізації
- ↑ У цих спробах, коли після заключення перемиря на польсько-російському фронті стало відчуватися наближення катастрофи для Криму, Вранґель зайшов був так далеко, що дозволив скликати український зїзд, на якому при участі його представника ґенерала Присовського обговорювалося питання про утворення української армії. І. М. Леонтовича він призначив при свойому уряді радником по українських справах, а Присовського поставив на чолі окремого управління у справах України і навіть дозволив почати орґанізацію українських військових частин. Та про це все в „Споминах“ — а ні слова.
- ↑ Між иншим, шукаючи цієї допомоги, Вранґель не дуже рахувався з правдою, малюючи і дійсний стан речей, і перспективи. Так, наприклад, у меморандумі з 3 вересня 1920 року до французького уряду він каже, що на фронті у нього 110,000 вояків, тоді як у дійсності їх було всього 33,000, що він і сам визнає (ст. 186). Невдачу Кубанського десанту він змальовує, як тимчасову зміну планів і, навіть, як успіх; обіцяє, цілком безпідставно для того часу, координацію з чинами Української Армії і згоду з нею та захоплення Донецького Басейну й Кубані, хоч в дійсності сам вважав, що „невдача кубанської операції віднімала останню надію одержати допомогу“ за рахунок місцевих засобів і тягла за собою неминучу загибель (ст. 156).
