в тому, щоби дати можливість російському народові самому вільно виявити свою волю відносно майбутньої форми правління в Росії. Він ще раз підтверджує свій намір створити умови, які дозволять скликання національних зборів…, які-б установили форму правління в новій Росії“ (ст. 169). Таким чином, ніяких договорів, ніяких репрезентативних зборів, окремих федеруючихся частин уже немає. Єдине національне зібрання, яке диктуватиме свою волю всім народам Росії[1].
Отже, всупереч загальній опінії, що Вранґель не був таким упертим неділимцем, як Деникін, треба признати, що в цьому відношенню він був не ліпший за останнього, лише менш риґористичний і більш еластичний у тактиці. Це все особливо яскраво виявлялося в козацькому питанні.
Тут він теж проголошує розрив із політикою Деникіна, але його шляхом іде ще далі за нього, 2 квітня (старого стилю) Вранґель складає з отаманами Дону, Кубани, Тереку й Астрахани умову про спільну боротьбу проти большевиків, згідно з якою до нього переходить вся повнота воєнної влади у відношеннях стратеґічного й тактичного вжитку козацьких частин, а також і у відношенню инших питань, звязаних із провадженням військових операцій. Але не пройшло й кілька день, як він без усякої попередньої розмови з донським отаманом (обмежившись лише, після того, як вже написав наказа, запитанням: „Ви нічого не маєте проти того, що я згадую про вашу згоду“) звільняє донського командарма, ґенерала Сидорина, начальника його штабу, ґенерала Кельчевського й ґенерал-квартирмайстра Кіслева за „самостійницький“ дух донського офіційного орґана „Донской Вѣстник“[2] і призначає замість Сидорина — ґенерала Абрамова. (Трохи пізніше Сидорина й Кельчевського було віддано під суд і засуджено за „бездѣйствіе власти“ на деґрадацію, позбавлення всіх прав і чотири роки каторги, та Вранґель цю кару замінив на звільнення зі служби в дисциплінарному порядкові).
Проходить ще кілька днів, і на цей раз вже кубанського отамана, ґенерала Букретова, Вранґель наказує не випускати з Криму за те, що той підчас наради не погодився з ним, відносно зміни старшого командного складу кубанських частин.
Я вже зазначав, як Вранґель задивлявся на можливість боротьби з большевиками, почавши з перших-же днів свого командування готуватися до евакуації, і разом із тим він пробує (про що в „Споминах“ не згадує) притягти до відповідальности кубанських проводирів за капітуляцію кубанської армії біля кордонів Ґрузії („за ганебну зраду справі відродження Росії“, як то кваліфіковано було Головним Воєнним і Воєнно-
- ↑ Про дійсні позиції Вранґеля в українському питанні краще всього свідчить такий факт. Кокетуючи, особливо перед Европою, „непредрѣшенчеством, він підпирає Моркотуна і його „український національний комітет“, який, на його, Вранґеля, думку, можна було використати, як противагу украінцям-самостійникам.
- ↑ Ця „самостійність“ зводилася до пропаґанди створення Доно-Кубано-Терської держави, яка в союзі з Кавказом і Україною, під гаслами: „земля й воля“ та „народня влада на всеросійських установчих зборах“, привела-б до Російської Федеративної Демократичної Республіки.
