Морським Прокурором при зарядженні слідства), що сталося, властиво, в наслідок політики Добрармії що-до Кубани, ставлячи їм у вину те, що вони, передбачаючи скорий упадок Криму, не радили перебиратися туди козакам.
Торкаючися самої капітуляції Кубанської армії, історія якої ще й досі як спід не висвітлена, він, добре знаючи, як і що було, продовжуючи деникінську традицію обвинувачувати в усьому самостійників і Раду, допускається де-яких тверджень, які абсолютно не відповідають дійсності. Він каже, що розпочали переговори з большевиками командуючий кубанською армією ґенерал Морозів і де-які члени Ради. В дійсності-ж розпочати переговори ухвалила нарада вищих військових начальників. Кубанський військовий отаман подався на димісію й передав булаву голові Уряду п. Іванісові не підчас капітуляції армії на побережжі, а через чотири тижні в Ґрузії. Жадного пограбування кубанської скарбниці членами Ради самостійниками не було. А от неділимці і творці „русскаго дѣла“ ґенерали Шкура, Покровський і инші дійсно пробували її захопити.
Перші воєнні успіхи після обняття влади, які до певної міри залежали від подій на польсько-українському фронті, ослабили евакуаційний настрій Вранґеля, і він почав мріяти про те, щоби за допомогою Франції втриматися в Криму, приєднавши до нього північну частину Таврії й південну Херсонщину та Катеринославщину, які служили б економічно-харчовою базою для нього й давали-б для поповнення армії певні континґенти. Але-ж перші експедиції переконали його в тому, що це не те, чого йому було треба. Селяни ні хліба не давали, ні до війська не йшли. Борючися проти ухилення від мобілізації та з дезертирством, Вранґель видав наказа про конфіскацію майна родичів дезертирів і втікачів від мобілізації. Наказ цей переводився в життя спеціяльними карними загонами (про що в „Споминах“ не згадується), та все це було ні до чого.
Отже, „єдиним джерелом поповнення армії, — як каже він, — могли бути ще козацькі краї. Після розвалу армії ґенерала Деникіна десятки тисяч козаків розійшлися по станицях із кіньми, зброєю й амуніцією. Величезні бойові запаси було кинуто на Північному Кавказі й Донщині. Не зважаючи на те, що на Донщині й на Кавказі протягом кількох років точилася кривава боротьба, ці краї були багатіші місцевими засобами. Відомості нашої розвідки з Кубанщини й Донщини були сприяючі. В цілій низці станиць козаки повставали проти совітської влади“ (ст. 120).
На першому плані, звичайно, стояла Кубань, і Вранґель планує туди орґанізацію десанту. Про його невдачу вже згадувалося вище. Вранґель сам каже, що в цій невдачі була значна доля і його вини, яка полягала в тому, що він не ввійшов у подробиці розробки й підготовки операції, доручивши все це ґенералові Шатілову (ст. 163).
Дійсно дуже зле було розроблено, майже не зачеплено, питання про орґанізаційну технічну підготовку Кубани до зустрічи десанту. Мале було артилерії: 1½–2 гармати на тисячу вояків. Зле було підібрано вищий командний склад. Не відповідала умовам і обставинам операції система окремих самостійно-чинних відділів.
