Головне-ж, про що Вранґель не згадує, це те, що через всю підготовку десанту червоною ниткою проходила політична інтриґа, яка мала на меті віддати Кубань у повне розпорядження Вранґеля.
Кубанський уряд, якому належала ідея десанту, знаючи добре населення краю, планував переведення його силами кубанців під гаслом незалежности Кубани. Вранґель на початку годився на це, обіцюючи не втручатися в кубанські справи й обмежиться лише зверхнім воєнним керовництвом, передаючи навіть всю техніку орґанізації десанту й усі необхідні засоби тому командному складові, який висуне Кубанський уряд. Але незабаром, знайшовши опертя в кубанських русофільських колах, котрі ним субсидувалися через члена Ради Фендрикова, він у рішучий момент все змінює: орґанізацію десанту під гаслом „боротьба за Росію“ переводить через своїх людей; на чолі десанту ставить кубанських неділимців; складає кадри військового й цивільного управління з росіян і слухняних кубанців, на чолі з ненавидженим бувшим отаманом Філімоновим, і вживає заходів, щоби не пустити на Кубань орґанів законної кубанської влади. А підписавши 4 серпня з отаманами договір, яким ґварантував козацьким краям повну незалежність у їхньому внутрішньому устроєві й управлінні, висаджує десант на Кубань із тим, щоби, захопивши Катеринодар, обернути її в своє ґенерал-ґубернаторство.
У наслідок усього цього населення Кубани, яке спочатку радісно вітало десант і тисячами приєднувалося до нього, побачивши, що він несе краєві не що-инше, як продовження деникініяди, швидко остигло, і бопьшевики, використавши де-які, не такі вже значні й непоправні помилки військового проводу десанту, швидко зліквідували його.
Ще один приклад щирости Вранґеля. В південних гірських повітах Кубани в середині літа вибухло повстання проти большевиків. Добитися для нього у Вранґеля серйозної підмоги, крім лантуха нічого не вартих паперових грошей, не можна було аніяк, через те тільки, що Вранґель не мав безпосереднього стику з проводом повстання і можливости впливати на нього. У наслідок браку своєчасної допомоги, на прикінці вересня большевики виперли повстанців на беріг Чорного моря, біля грузинського кордону,
Виконуючий обовязки отамана п. Іваніс вимагає негайної допомоги й сам лагодиться їхати туди. Але Вранґелеві зі зрозумілих причин не хочеться цього, і він наперед міноносцем висилає ґенерала Шатілова, „дабы установить связь с повстанцами“, а відїзд Іваніса з набоями й харчами затримує, і коли той нарешті прибуває туди, то застає ситуацію, яка усуває всяку можливість продовження боротьби з большевиками; залишилося лише якось рятувати вже не справу, а самих повстанців. Цю затримку Вранґель пояснює штормом. Але в дійсності вона була викликана, з одного боку, бажанням Вранґеля, щоби Шатілов перший прибув до повстанців, а з другого, стараннями кубанських русофілів, що планували на банкеті, якого малося влаштовати на честь Моркотуна, — змусити ненависного їм самостійника Іваніса висловитися за єдину-неділиму (чого, до речи, вони не діждались). Шторм захопив транспорт уже в морі, і хоч Вранґель і хвалиться, що надіслав ним і набої, й харчі, але всього цього було так мало навантажено, що вага його
