ледве перевищувала нормальний баласт пустого пароплаву, що й виявипося підчас шторму.
Між иншим, слід зазначити, що з-за Кубани червоне командування в критичний момент не змогло належно підперти свій західній польсько-український фронт. А. Голубев, в книжці „Врангелевскіе десанты на Кубани“ (Гос. изд. Ленинград 1929), каже: „десантна операція Вранґеля на Кубань займає найвидніше місце в цілій літній кампанії 1920 року. Для червоної армії вона обєктивно виявилася найбільш важливим відтинком із усіх існувавших тоді фронтів… Кількістю зосереджених на ньому червоних сил, він залишав позаду решту фронтів і зокрема найважливіщий у той час західній“. Далі, навівщи цифри, які говорять, що в другій половині серпня, після поражки під Варшавою, на західньому фронті було 40,000 червоних вояків, на Кримському 45,000, а на Кубанському 51,991, з котрих 26,977 було взято з резервів фронту й головного командування, і зазначивши, що на Кубань було надіслано де-які частини, шо призначалися на польський фронт, резюмує: „Як-що взяти під увагу, що на західньому фронті в цей період було кинуто значно менше резервів, ніж на противодесантному, то стає цілком очевидним уплив цієї операції, як і взагалі активности Вранґеля, на нашу боротьбу з Польщею“.
Дуже багато цікавих моментів зі своїх взаємовідносин із козаками, зокрема з Кубанцями, Вранґель старанно замовчує. Хоча-б, наприклад, історію складення з отаманами й урядами Дону, Кубани, Тереку й Астрахани так званої Севастопольської умови, яка йому була потрібна для осягнення визнання Францією його уряду[1].
Взагалі треба сказати, що й другий том „Споминів“ Вранґеля, також як і перший, цінний головним чином тим фактичним матеріялом, який подається про воєнні операції, вимагаючи однак великої обережности там, де він торкається питань політичних. Тут багато нещирости, перекручування, і то все такого характеру, що надає всій політичній фізіономії автора риси якоїсь несолідности, несталости[2].
Ті, хто знав ближче вдачу Вранґеля, називали його „корнетом“, і дійсно якимсь „корнетом“ пройшов він через певну фазу революційної
- ↑ Між иншим, твердження Вранґеля, що виконуючий обовязки кубанського отамана п. Іваніс сидів у Ґрузії й прибув до Криму після визнання Францією Кримського уряду просити в нього дозволу скликати Краєву Раду* — не відповідає дійсності. Пан Іваніс після капітуляції на початку травня Кубанської армії виїхав був до Криму, звідкіль прибув до Ґрузії в кінці травня, а на початку липня знову був у Криму, де й залишався до кінця вересня.
* Ходило про скликання не Ради, а наради її членів, бо кворума за кордонами Кубани не було. І просилося не про дозвіл на це, а про ґварантію недоторканости членам Ради, що перебували в Тифлисі й займали виразно ворожу позицію, що-до Вранґеля і його політики.
- ↑ Хоча ті-ж самі риси й що-до бойової мемуаристики в праці, головним чином, проєктування операцій та змагання поставити на свойому в переведенні та висвітленні їх, цілком слушно зазначає у Вранґеля і генерал Деникін у статті „Мой отвѣт“ (О воспоминаніях ген. П. Н. Врангеля — Илюстрированная Россія №№ 22–24 1930 г.).
