боротьби, приступаючи з „удалю“ корнета до великих і складних соціяльних та національних питань, що їх висунула російська революція.
Частолюбивий, енерґійний, захоплений жадобою влади, що ввесь час вабила його й підштовхувала на конкуренцію з Деникіним, — Вранґель швидко відмовляється від цілком правильно усвідомленої думки про неможливість боротися проти червоної Москви, спираючися на один Крим, та необхідність своєчасно евакуовати його. Він пробує продовжити боротьбу, підбадьорений успіхами підчас операцій, що мали, властиво, завданням лише прикрити Крим на час підготовки його евакуації. Захопившись цією думкою, він, викинувши гасло, „хоч із чортом, але за Росію й проти большевиків“, і ховаючи свої дійсні переконання, — намагається всім догодити: з республіканцями Вранґель республіканець, з монархістами — монархіст, із централістами побивається над єдиною неділимою, а з федералістами мріє про федерацію. Тільки з самостійниками він ніяк не міг знайти спільної мови, хоч і в цьому проголошував розрив із деникінською політикою, і за це доля помстилася на ньому. Чи то тут його зраджувала еластичність і певна безпринциповість, чи перешкоджало оточення, яке по суті було не ліпше за деникінське, а то навіть і гірше, — але й він, як і його попередник, посковзнувся на фатальному для них, як для росіян, національному, стисліше українському, питанні не зрозумівши, що для всякого „собіратєля землі русской“, який починає цю справу з півдня й хоче перевести її силами України, — остання, не зважаючи ні на які його здібності, ні на які його успіхи, може бути тільки могилою його починів і „карєри новітнього Івана Калити“.
