з шановним автором, що родина Скоропадських або більша частина її відограла де-яку ролю в життю України.
У бібліотеці покійного нашого батька Олександра Лазаревського переховувалося надзвичайно цікаве листування тітки пана Павла Скоропадського Єлисавети з Григорієм Милорадовичем (тоді ще не ґрафом, а лише Грицем), де дуже яскраво висвітлено було постать цієї української патріотки, що надзвичайно захоплювалася українським історичним романтизмом і була як-що до тих часів досить ярою, може й своєрідною, українською самостійницею. Там-же зберегалося листування Василя Горленка, де була досить прихильна характеристика Павла Скоропадського, тоді ще молодого старшини. Небіжчик Василь Горленко доводив Олександрові Лазаревському, людині іноді може занадто демократичній, що Павло Скоропадський, не зважаючи ка своє аристократичне походження, багатство, військову службу, дійсно щиро цікавиться старою Україною, й покійний наш батько кінець кінцем змушені були з цим погодитись.
На жаль, це все загинуло за часів бурхливих років.
Описуючи постать п. Павла Скоропадського, шановний автор зазначає, що ще 1917 року він придбав собі велику популярність у „національно настроєних військових українських колах“. Але не зовсім це доводить так, як годилося історикові.
Наприклад, зазначаючи в своїй „історії України“, що ще 1917 року Центральна Рада й ґенеральний секретаріят побоювалися цієї популярности п. Павла Скоропадського, побоювалися, що він зробиться гетьманом (стор. 27), — шановний пан професор Дмитро Дорошенко, щоби довести це, тільки всього посилається на книгу Д. Дорошенка „Мої спомини з недавнього минулого“, кн. II, стор. 46, не наводячи доказів своїх тверджень.
Як-що-ж ми, гадаючи знайти які-небудь документальні дані, звернемося до цього первісного джерела, то там можемо причитати: “Коли я… спитав у розмові Шинкаря, чому не використовують Скоропадського з його корпусом, то Шинкар відповів мені: „боїмось, що він схоче стати гетьманом!“ Це саме я чув і від інших, у тім числі й від Петлюри“. Оце й усе. Ми не бажаємо заперечувати популярности п. Павла Скоропадського, але все-таки дозволяємо собі поставитися з де-яким сумнівом до „національних“ настроїв цих військових кол, бо здавалося-б, чого-ж краще було, як підчас перевороту та й потім спиратися на ці національно настроєні військові українські круги й українське козацтво, а ніж користуватися послугами росіян офіцерів, та засновувати для цього особливу орґанізацію, „яка в основу своєї діяльности поклала компроміс у соціяльних питаннях, демократизацію державного ладу в межах нешкідливих для державної сили й українізацію русифікованих культурних верств українського громадянства, але шляхом повільного притягнення цих верств до культурної й державної роботи“, тоб-то так звану „Українську Народню Громаду“ (стор. 29).
Але орґанізацію цю-ж було утворено й наприкінці березня 1918 року, як зазначає шановний автор, у думках провідників цієї
