ропадський зрікся гетьманства ще 11 років тому, хоч може й „на швидку руку“, як зазначає шановний автор на сторінці 424.
Але перейдемо до самої книги. Увесь період, по повороті Центральної Ради до Київа, тоб-то з початку березня до кінця квітня 1918 року — неповні 2 місяці, — шановний автор характеризує, як політику утопій і безсилля. У цій характеристиці безумовно є велика доля правди, але забуває шановний автор додати, що це-ж був орґанізаційний період творення Самостійної Держави, по революції по першій українсько-російській війні, коли вся територія Держави, що її будувалося цілком наново, була охоплена вогнем національної й соціяльної боротьби, коли величезне море збаламученого сорокамільйонового народу фізично ще не мало змоги заспокоїтися, ввійти до своїх берегів.
І не зважаючи на це, де-що-ж було зроблено, апарат міністерств, центральних інституцій, губерніяльних, а почасти й повітових установ, було утворено, утворено цілком наново й досить незле, бо гетьманський уряд, уряд бюрократичний, цілком із нього скористувався, а дальші, за часів гетьмана, зміни в цьому апараті провадилися вже в усякому разі не через його непрацездатність. Здоровий державний розум безумовно брав гору над „політичною утопією“, й переворот або, краще сказати, зміна була-б все однаково неминуча.
Надалі шановний автор у II розділі своєї книги під назвою: „П. П. Скоропадський. Підготовка державного перевороту й встановлення гетьманства“ має на увазі зробити теж свого роду підготовку й довести читачам, що постать Павла Скоропадського була цілком відповідною кандидатурою на Гетьмана України.
Здається нам тільки, що не зовсім „точно“ малює шановний автор постать Гетьмана Івана Скоропадського, предка останнього гетьмана України, пробуючи зробити з неї, хоч і опортуніста, але все-таки свідомого значного українського патріота. Шановний автор зазначає, що Іван Скоропадський був все-таки вірний тодішнім змаганням і ідеалам української старшини (стор. 22).
Але якої старшини? Тієї, що її змагання були як-найбільше загарбати собі нерухомого та рухомого майна та багатіти на теплих посадах за московською окупацією, що її ідеал був лише власний, особистий добробут, а не добро Батьківщини?
Звичайно може й трудно вимагати чогось іншого за часів панування реакції, такої завжди природньої по невдалому повстанні, але-ж все-таки „точніше“ було-б дотримуватися природніших фарб, малюючи Гетьмана Івана Скоропадського, абсолютно безкольорову історичну постать, що його, як і пані гетьманову, досить яскраво висвітлено вже в народніх піснях та прислівях, в літературі та історії.
Безумовно ця політична безкольоровість Гетьмана Івана Скоропадського не може мати жадного відношення до характеристики його потомка, тим більше не прямого. І не можна не погодитися
