він до революції розпочав працювати в судовій офіції, а за часів Центральної Ради — урядовцем у міністерстві судових справ; це був дійсно щирий українець у хорошому розумінні цих слів.
Людина надзвичайно працездатна, він виконував усю чорну роботу в громаді, а крім того потрібної хвилини його завжди висували вперед, як справжнього українця, що в своїй особі мав втілювати „українські національні круги“, правда, зараз-же й відсовуючи назад.
Цікаво відмітити долю членів цієї громади, зараз-же по перевороті: князь Кочубей, що вважав себе в жадному разі за не гіршого від Павла Скоропадського, зрозуміло, подяки не потрібував, задоволившися цілком поверненням собі всіх своїх численних маєтків.
Сахно-Устимовича було призначено на першого голову Ради Міністрів, а потім на Директора Департаменту кіннозаводства міністерства земельних справ.
Гижицького було призначено на державного секретаря, Вороновича й Вишневського на товаришів міністра внутрішніх справ.
І тільки Пащевського, людину, що й зробила багато, й що давала свою відданість підчас перевороту, залишено було на призволяще. Чи не тому, що це був справжній українець?
І вже не гетьманці влаштували його за помішника прокуратора Київського Військового Суду.
Але на це все можуть нам заперечити, що зазначені люди до перевороту не мали змоги виявити свою відданість до України й довели це вже потім. Побачимо.
Далі в книзі йде мова про те, як німецьке командування вирішило підтримати гетьманський переворот і як підтримувало його.
Правда, шановний автор домагається довести, що німецьке командування ніби-то тримало, так-би мовити, дружній невтралітет і що, як лоґічний висновок із цього, ввесь переворот виконала лише українська народня громада, Але всім-же добре відома роля німецького командування й німецьких баґнетів наприкінці квітня 1918 року в Київі.
24 квітня 1918 року відбулося перше побачення П. Скоропадського з ґенералом Ґренером. Німецьке командування вирішило на певних умовах підтримати заведення нового ладу державного на Україні (стор. 31).
А вже 25 квітня фельдмаршал Айхгорн видав свого знаменитого наказа про заведення на Україні німецьких польових судів, яким, між іншим, мали підлягати всі вчинки проти громадського порядку (стор. 32); в ніч на 27 квітня німецьке військо обеззброїло першу дивізію синьожупанників, майже єдине реґулярне українське військо в Київі (стор. 33); 28 квітня німецьке-же військо підчас засідання Центральної Ради провело відомі арешти представників влади на Україні, — дискредитуючи тодішню українську владу, а 29 квітня союз земельних власників, утворення якого, між іншим, шановний автор, на жаль, у своїй „історії“ зовсім обминає, і який
