скована реставрація тих добрих часів, коли вони також стояли у влади.
Івони круто повернули праворуч стерно політики на місцях. І в цьому їм не тільки ніхто не перешкоджав, а навпаки їх у цьому цілком підтримував центр. „Старі діячі, знову закликані до влади, застосовували вже занадто старі й ненависні засоби керування на місцях“ (спогади М. Могилянського. „Архив русской революціи“ т. XI, стор. 97). „Побачивши нормальне життя на Україні, вся ця попередня російська бюрократія уявляла собі, що всі злидні закінчено, а тому взялися за старе: хто поновлював свої кошти, хто надміру поповняв свої збитки, хто брав хабара, хто спекулював, хто тягнувся по владу за законами революції, тоб-то що-до лише свого апетиту та нахабства, хто просто користувався з життя: гуляв, грав у карти, жуїрував по реставраціях та садках. Справі віддавалося небагато“. Це цитата зі спогадів генерала Заліського, росіянина, одного з діячів по утворенню „Южної“ армії, якого в жадному випадку не можна запідозрювати в прихильності до України, до її національних кругів (ґен. П. Залєский. „Возмездіе“, стор. 229).
Нижчих аґентів влади на місцях ці старі діячі теж брали, зрозуміло, з тих, хто раніше їм служив.
А ці люде або боялися утворення цілком їм і соціяльно, й національно незрозумілої України, або цілком одверто її ненавиділи й бажали помститися їй навіть за всі злидні революційних часів.
Надалі кидається ввічі таке цілком ориґінальне твердження шановного автора:
„Ввесь одіюм за карні експедиції та їхню діяльність ліг потім на гетьманське правительство, але правительству цьому в дійсності довелося лише ліквідувати діяльність цих самочинних відділів, які розпочалися фактично за часів Центральної Ради (стор. 10, 93).
Здається нам, що це твердження страждає й на „неточність“, і на „неповність“. Ці карні експедиції, ці карні загони й виникли-ж за часів гетьманату, бо за часів Центральної Ради не було ще за що карати — землю-ж відбирали закономірно.
У підтвердження діяльности таких добровільних карних відділів за часів Центральної Ради, шановний автор посилаєтьсь на спогади М. Могилянського на сторінках збірника „Архив русской революціи“ т. XII, ст. 97–98 (стор. 93).
Але коли ми звернемося до зазначених спогадів, то бачимо, що М. Могилянський, малюючи огидні та жахливі вчинки добровольчих карних офіцерських загонів, що спровоковували до заколотів у цілком мирних закутках, датує їх 20–30 червня 1918 року, тоб-то за 2 місяці по утворенню Гетьманату.
Далі шановний автор каже, що „гетьманський уряд зміг приборкати діяльність цих відділів лише протягом кількох тижнів, а тим часом вони встигли наробити багато шкоди й викликати озлоблення проти нової влади, на карб якої ставилися всі злочинства тих відділів“ (стор. 94).
