російські круги, як ліві соціялістичні, так і цілком праві, але репресій зазнавали головне українці, а праві російські кола користувалися майже цілковитою недоторканістю. Їхні орґанізації вороже ставилися не тільки до всього українського, але навіть до самої ідеї української самостійности, російські ґазети цілком недвозначно пропаґували вороже ставлення до української державности, на це уваги не звертали, проводячи найреакційнішу політику лише до всього українського.
Варто підкреслити, як Міністр Внутрішніх Слрав Кістяковський розвязав питання обвинувачення міністерства в реакції; він спокійно заявив, що на його думку „політика уряду зовсім не реакційна“ (стор. 270).
Правда; коли, по промові Кістяковського в Одесі, хтось запитав його: „так що це, повернення до часів Плеве?“, то Кістяковський відповів: „у порівнянні зі мною і Плеве, і Сипягін малі діти“ (Спогади Могилянського стор. 100).
І нарешті, як вінець творчої діяльности гетьманського міністерства внутрішніх справ був закон із дня 30 листопада 1918 року „про зміну, доповнення та скасування діючих узаконень про волосні, повітові та ґуберніяльні установи по управлінню сільськими місцевостями“ — утворювалися по всій Україні нові опікуни селянства мирові посередники, яким надавалися функції колишніх земських начальників, поновлялися колишні повітові зїзди під маркою повітових рад у сільських справах, та колишні губернські присутствія під маркою Ґуберніяльних Рад у сільських справах.
На щастя цей закон далі сторінок Державного Вісника не поширився.
І вертілося коло державного апарату, міністерства внутрішніх справ гетьманської України за давно виробленим і таким знайомим більшості відповідальних його діячів рецептом старої російської бюрократії — попереду заспокоїти населення, зміцнити державний спокій, а потім можна вже буде почати обмірковувати й реформи в українському національному напрямкові.
Отже, чи були всі ці люди, що творили політику гетьманської України в центрі та на місцях чужі для України й ворожі українству?
Таке ставить запитання шановний автор, таке запитання ставимо й ми.
Далі не менш важливе за часів будування держави — Військове Міністерство.
На чолі його було поставлено чомусь не кого-небудь із „національно-настроєних військових українських кругів“, де п. Скоропадський мав ніби-то велику популярність, а „ґенерала від інфантерії“ Олександра Францовича Рогозу.
Шановний автор що-до ставлення Рогози до українства може лише зазначити, що він походив зі старого шляхетського українського роду на Уманщині, представники якого посідали різні земські посади на Київщині (стор. 63).
