Це трохи не зрозуміло, бо, як відомо, земство було заведено на Київщині незадовго до великої війни.
За товариша міністра був ґенерал Ліґнау, родом із херсонських німців-колоністів, за другого, що керував морським міністерством, був капітан 1-ої ранги Максимів, той самий, що ще в жовтні 1918 року хвалився, що „його“ міністерство цілком уже готове, щоб бути перенесеним до Петрограду.
На долю цих людей припала безумовно надзвичайно трудна, важка, але й почесна справа утворити регулярне українське військо. У цьому відношенню було вже чимало зроблено, як це зазначає й шановний автор, за часів Центральної Ради, бо тоді у військовому міністерстві політика стояла на другому плані, на першому була робота.
Але замість того, щоби за всяку ціну, користуючися з добрих взаємин гетьмана з німцями, дбати як за найскорше утворення армії, з цим зволікали, бо за непевний здавався для росіян-ґенералів український елемент для українського війська, рішуче вовни були проти національного принципу.
І замість конструктивної почалася деконструктивна робота у військовому міністерстві — вважали за цілком неодмінну і недвозначно важливу справу замінити попереду ввесь національний свідомий український елемент на суто російський, часто-густо ворожий до українства, в кращому випадку цілком байдужий до нього.
Із зовнішнього боку це робилося ніби-то для того, щоби притягнути до роботи фахівіший персонал, усунувши не таких фахових людей; а з внутрішнього — не покладали надій на цих „мазепинців“, коли доведеться відбудовувати Єдину Росію[1].
Це не було зроблено раптом, зараз-же по перевороті, ні, майже ввесь апарат військового міністерства тоді залишився на місцях, і апарат далеко не кепський, що підтверджує й сам шановний автор.
Ці зміни тривали досить довгий час, і закінчено їх було лише наприкінці вересня.
Ну, як можна було залишати на посаді, скажім, начальника військово-юридичної управи людину з вищою військово-юридичною освітою, з відповідним стажем протягом великої війни, людину, що з самого початку утворення самостійної України працювала на цій посаді, українця не лише походженням, але й переконанням, коли ця людина мала рангу лише полковника?
Або чи годилося, щоб посаду старшого військового прокуратора посідала особа з вищою юридичною освітою, великим стажем,
- ↑ Не заперечуючи тому, що, при призначеннях на відповідальні військові посади в часи гетьманату, фаховій підготовці призначаємих віддавалося переважаюче над національною свідомістю значіння, знаходимо однак, що причини цього сумного явища висвітлені шановним автором де-що поверховно. В наслідок цього і вся робота Військового Міністерства за той час намальована автором у занадто темних фарбах, опускаючи його працю в де-яких ділянках навіть під національним поглядом видатну, як от, наприклад, працю Головної Шкільної Управи Військового Міністерства з її персоналом. — Редакція.
