що протягом війни виконувала найвідповідальніші обовязки в військово-судовій офіції, що посаду цю обняла з самого початку утворення самостійної України, коли в російській армії вона була лише прапорщиком запасу?
Те, що за часів Центральної Ради його було іменовано на отамана, те, що це був фахівець-правник, активний член українського правничого товариства, щирий український патріот у найкращому розумінні цього слова, — це було все дрібниці, це не обходило військового міністерства Української Держави, його обходило лише, що в Росії, за часів царату це був прапорщик.
І „безробітні“ російські ґенерали, що понаїздили на Україну, не маючи до неї жадного відношення, в своїй спеціяльній записці на імя гетьмана протестували проти таких призначень.
І почалися призначення на всі ці посади ґенералів-росіян, вони самовпевнено сідали на порожні фотелі, маючи російські царські ордери на грудях, іноді навіть царські російські кокарди на кашкетах, не маючи абсолютно нічого спільного з Україною, з українським народом, вважаючи, що коли їх знову покликали до праці, то знову повертається минуле, що лише де-який час треба перетерпіти цю комедію з переодягненням. І почалися спочатку ввічливі перепрошення з боку цих ґенералів, що хоч вони й мають де-яку спорідненість із Україною, з українськими родами, що хоч вони й люблять Україну й розуміють українську (звичайно Шевченківську, а не, боронь Боже, якусь нову, що видумали німці) мову, але покищо вони дозволяють собі вживати лише московської мови, потім казали вони, що й доповіді на письмі зручніше було-б писати московською мовою, щоби легше було їм зрозуміти, а потім „вєдь тут дєло нужно, а не какая-то там „мова“!
І майже по всіх інституціях військового міністерства, де за часів Центральної Ради був цілком український вигляд, залунала московська мова, російське поводження, і марили майже всі ці вищі особи в міністерстві, що ще трохи часу, й вони всі автоматично опиняться на таких-же посадах уже російського військового міністерства.
У військово-юридичній управі, здається, в одному відділі розгляду прохань на імя гетьмана доповіді писалися українською мовою.
Не про українізацію міністерства йшла мова, а про русифікацію його.
І на 14 листопада 1918 року багато вже було зроблено в цьому напрямкові,
Навіть німця Ліґнау було усунуто з посади товариша міністра, бо щось за дуже він захоплювався українством.
А за найголовнішу, найпотребнішу роботу для України, за утворення українського війська майже забули, не звертали на це особливої уваги, в перспективі-ж було незабаром утворення російської армії!
Молоде суто українське старшинство, може й справді ще мало освічене, але що складало досить великий відсоток, замість того, щоб довиховати його, було усунуто до резерви.
