а в дійсності на Смілу не пішов, і тим самим дав можливість ворогові оправитися й перейти до контрнаступу.
Смілу після 3-ох годин по захопленню довелося залишити.
Дивізії примушені були, таким чином, змінити маршрут.
Після вироблення плану дальшого маршу, дивізії рушили на Черкащину й на початку лютого Київська й Волинська дивізія зосередилися на південь від Черкас (в районі с. с. Ломовате–Солонківці–Худоліївка).
7 лютого 5-ий Кінний полк Київської дивізії захопив Черкаси і не зважаючи на контрнаступ ворога, тримав його три доби, після чого, згідно з наказом, залишив місто.
У Черкасах було видруковано багато аґітаційної літератури.
В цьому районі дивізії перебували аж до 11 лютого, коли дійшло до обєднання Запорожської дивізії з иншими.
До цього слід додати, що похід Північної ґрупи був добре задуманий її командуванням і вміло та щасливо виконаний; він зміцнив на всій Київщині, а почасти й Чернигівщині думку про існування нашої Армії; знайшов він відгук і в столиці України, Київі, а що головніше — сприяв заходам: привести до ладу повстанчі орґанізації в цілій зазначеній окрузі.
(Маршрут ґрупи — схема 5-а; там-же маршрут Чорного кінного полку).
Зустріч штабової колони з бригадою червоних лотишів сталася на одному з перших наших маршів після зустрічи з отаманом Гулим-Гуленком. Вже зовсім смеркло, коли наша кіннота входила в село; я їхав на чолі відділу; проїхали ми вже майже третину села, як підїхав до мене старшина-квартирієр і тихо доповів, що в селі перебувають чоловіка 5–7 червоних лотишів, які намагаються взяти з села до 100 підвід. „Добре — кажу я — побачимо“. Дійсно, недалеко стояла ґрупа червоних жовнірів, одягнутих у стару російську форму з причепленими до грудей червоними стрічками.
Один із них, трохи на підпитку, підійшов просто до мене й запитав: „Ви, товаріщ-командир, вєдь наш?“ На запитання я відповів йому запитанням: „А ви тут что дєлаєтє?“ Так завязалася розмова, і я довідався від нього, що недалеко, верстов 6–7 від нас, розташувалася бриґада лотишів по-над 6,000 баґнетів, яка на другий день мала вирушити на Єлизавет. Ця бриґада пересувалася весь час на хурманках, і через те, після розрахунку, з цього села їм припадало було взяти до 100 підвід.
„Нєт, уж, товаріщі, как хатітє — відповів я — а подвод я вам столько нє дам; нам самім оні будут нужни, бєрітє 25, больше нє дам“.
Так я з ними і полагодив.
Все було добре, але один із цих лотишів — „комісар“ (жид по національності) побігав трохи між козаками і зник.
Ранком другого дня я почув грюкіт у двері — „увійдіть“, відповідаю.
