кої дивізії. Командир Чорних Запорожців, полковник Дяченко, повідомив отамана Тютюнника, що він від селян одержав інформації, що ніби-то в районі Єлизавету дивізія мала бої і втратила частину обозу.
5 лютого, після операції в районі Канева обидві дивізії, скупчивши кінноту під керуванням отамана Тютюнника, переправилися в район Сміла–Бобринська. Піхотою й обозом керував отаман Загродський. Піші частини дивізії через Руську-Поляну (повз Черкаси) були перекинуті в село Вергуни. Під час походу був такий мороз, що було чимало обморожених, а один козак замерз.
Вже в цей час у дивізіях бракувало набоїв. Гадалося, що з захопленням Сміли буде можливість достати там набоїв.
Операція, яку повела кіннота в районі Сміла–Бобринська, вдалася не цілком. Причиною до того був надзвичайно трудний для кінноти марш через ліси з Байбуз до Білазірря, чому атака замісць ранку була переведена в день, а з другого — через, як передає отаман Тютюнник, неточне виконання наказа полком Чорних Запорожців, який повинен був іти в обхід Сміли на Бобринської,
паючи з нами до бою. Ми їх не переслідували, яле, як-що попадали до нас в руки, обезброювали і виряжали на Московщину, як непотрібний на Україні елемент. В короткому часі дивізія осягнула зазначених точок. Тимчасом большевики зачали свою головну роботу — аґітувати проти українських військ між населенням, говорячи, що ніби-то вони разом із нами і на Україну ідуть тільки з метою, щоби помогти повстанцям у боротьбі з Деникінцями, зиищити Добровольчу армію, після чого вернуться в Московщину, не втручатимуться з справи України, визнають самостійну Україну і т. д. Нашими аґентами було установлено, що вони розповсюджують офіціяльний наказ Троцького про визнання самостійности України і повне невтручання в діла Українського народу.
Контр-аґітація з нашого боку мала великий успіх, і комуністи не мали впливу на населення. Їм спочатку селяне недвозначно говорили, що вони їх не визнають. Разом із тим довелося нам знову мати до діла з добровольчим загоном. Бували часи, коли ми продиралися коридором, з одного і з другого боку маючи ворога, але завдяки умілому маневруванню нашого командування проходили щасливо, без жадних втрат. Київська й Волинська дивізія вийшли в район Ольшани; Запорожська і Залізнична дивізії — в район Медведівки, Чигиринського повіту. Був визначений відпочинок, бо холод не давав далі провадити маршу.
Розвідка встановила, що в Черкасах, Смілій та Бобринській розположено комуністичні бази. У Смілій до всього і штаб 65 дивізії. Наші дивізії повели наступ на ці міста і в результаті була захоплена Сміла і Бобринська, при чому у Смілій пощастило захопити всі обози й технічний курінь із усім його майном, а в Бобринській — набої. Потім кінний полк Київської дивізії захопив місто Черкаси, а кіннота Волинської дивізії — місто Канів. Ворог, який виступав активно проти нас, був перерубаний, а частину було полонено: у Смілій до 500 чоловіка і так само було полонено в Черкасах та Каневі. З допиту полонених виявилось, що вони насильно були мобілізовані в центральних губернях Московщини і під загрозою перевезені на Україну. Просили допомогти, щоб відправити їх по домах. Просьбу було задоволено, і партіями по 300–400 чоловіка їх відпущено. Комуністи панічно втікали в ріжних напрямках, а повстанці-селяне їх по дорозі ловили і нищили. З нашого боку втрати: двох із полку Чорних Запорожців досталось до полону, з рештою обійшлось щасливо. Після переведення всіх операцій вся Північна група пішла на обєднання з рештою дивізій Армії. Обєдналися в районі села Медведівка.