Майже ніякого опору на своїй дорозі вони не стрічали. Новоутворені українські полки зі шумними назвами (Полуботка, Сагайдачного, Хмельницького, Дорошенка, Грушівського, Шевченка, Орлика) переходили школу націоналізації. Мимо всього захоплені загальною деморалізацією, без всякої карности, завели в критичній хвилі, розходячися до дому, або навіть переходячи в ряди ворога. Україна крок за кроком скочувалася в пропасть анархії і треба було доконче протиділати скоро й енерґічно, щоби не було потім за пізно.
Під той час у Київі формував бувший ґен. секретар військових справ С. Петлюра загін визволення Слобідської України. Були се так звані червоні і чорні Гайдамаки. Їх рішено вислати в напрямі Ромодан–Полтава до протиакції. Небезпека загрожувала з сеї сторони найбільше. Цілий загін складався приблизно із 500 людий — національних фанатиків. Був се інтеліґентний, свідомий елємент. Семен Петлюра не чув себе із своїм загоном в силі задержати напір большевиків і зажадав, що найменше одної сотні С.С. Після довших переговорів згодився от. Коновалець вислати одну сотню, роблячи при тім обережним команданта Київської округи підп. Шинкаря, що укр. влада не досить забезпечена від евентуального внутрішного виступу. Наказ от. Коновалець виконав, висилаючи сот. Сушка Романа із його сотнею.
Сила боєва С.С. значно змаліла. Всего на всего остало до 400 стрільців: сотня І. Чмоли, В. Кучабського і скорострільна Ф. Черника. Большевицька небезпека для Київа, зовні і увнутр, зростала не то з кождим днем а з кождою годиною.
А Укр. Центральна Рада нічого не протиділала. Замість звернути всі сили на орґанізацію армії, радила і радила безнастанно. Одним ратунком в тій ситуації могла бути тільки тверда влада, що спиралася би на вірне, здисципліноване, готове до виступу військо. На жаль Укр. Центр. Рада, зложена з ідейних теоретиків, а не людий діла, не могла, чи не хотіла, створити сильних військових рядів. Центральна Рада і Генеральний Секретаріят радили і спорили, видавали закони, котрим мало хто підчинявся, випускали прегарно писані стилеві відозви й універзали, робили імпозантні паради саме в хвилі, коли Україна скочувалася в пропасть анархії.
Тоді ухвалено закон про національно-перзональну автономію для меншостий, замешкуючих Україну. А в той саме час ті самі меншости провадили шалену аґітацію, котра доходила прямо до якоїсь скажености проти тої самої Центр. Ради.
Закиди були просто смішні, однак переконували розгорячковану, несвідому товпу. Наведу один такий примір,
