— Та ми той, гуртоп собі йшли і сміливо, а ті побоялися йти разом і загинули. — ніяково пояснив один із них, кремезний, як дубовий пень.
— І вони не зачепили вас?…
— О, хай би тільки зачепили!… — була відповідь.
Поляки цікаво прислухалися до нашої розмови й переглядалися між собою, а той, що як дубовий пень, говорив:
— Вони всі розбишаки, а розбишаки більше всього бояться смерти тоді, як розживуться. . А тепер вони саме жити починають на чужім добрі…
Поляки перестали переглядатися і несподівано заспівали:
„Єще Польска нє зґінела,
Пукі ми жиєми“…
Що вони хотіли цим сказати, — Бог їх знає, але Полуботківці суворо нахмурили брови й забурчали про себе:
— До лясу!.. До лясу, панове!… Нема того, щоб міць грудей показати, а втікають…
Вже цілком стемніло і час було подумати про відпочинок, тим більше, що всі ми були важко стомлені київськими змаганнями. Як на щастя побачили недалеко дороги вогник і подалися до нього. Хтось із Поляків побажав нам „доброї ночі“ і ми відповіли тим-же.
Вусатий господар хати не охоче відповів на наше привітання і ще більш неохоче згодився прийняти нас на ніч.
— Бог вас знає, що ви за люди такі! — говорив він.
— Які-б ми не були, але коли маємо рушниці і просимо, а не самі ліземо, то значиться люди ми не дуже кепські! — жартував той, що як дубовий пень.
Господар замовк і згодився прийняти. Побачивши, що вони готуються лягати на голій землі, приніс соломи, дав рядно простелити і так помалу розговорився якось. Жалкував, що бідний і не може дати повечеряти, бо „все тепер дороге стало“… Хлопці були голодні як вовки, але терпіли, бо не мали ні шага в кишені. Виручили мене новісенькі сто карбованців, які я тримав при собі як найдорозшу річ. — Перші гроші нашої держави! — За них я купив пять бохонців білого хліба, чималий шматок сала, три десятки яєць і чотири літри молока, чим була задовольнена вся наша випадкова громада і сам „бідний“ господар.
Повечерявши, виставили коло воріт варту і полягли спати.
Лежучи на широкій лаві під образами, я цілу ніч бився з думками і заснув лише тоді, коли на горищі
