важав Танас. А богато їх було? звернув ся до молодого козака.
— Казав Юрко, що було з двайцять. Їхали дуже скоро і мали двох бранцїв.
— Так, се ті самі! промовив Танас та провів рукою по чолї. Козаки мовчали, але на лицях видно було завзятє та злість. Микита сказав лише:
— Гей, гей! коби не похід! Поїхалиб ми за слїдом і нехай щезну мов собака під тином, наколиб не дігнали їх на другім нічлїгу.
— Який похід? поспитав Танас, котрий їхав з Браслава і тому не знав про наміри Запорожцїв.
— Ну, звісно, на море, наш новий гетьман Сагайдачний каже, що їдемо окурити димом царгородські мури.
— Бійте ся Бога хлопцї! крикнув Танас таж се смерть! В Царгородї безлїч яничарів, кораблїв, гармат, кудиж вам з голим черевом туди пхати ся. Ще там на яке нибудь місточко над морем, хочби на Синоп, Варну, Акерман, се ще можна, але на Стамбул!… з глузду позсувались, чи що?
— Ба, відповів молодий козак на імя Іван Коршун, ви дядьку Танасе не знаєте нашого гетьмана. Він сокіл, а Турки-яничари се прямо гуси. Він сидить у чайцї, а вони знай стріляють. Кулї гудуть мов чмелї, раз у раз когось впоре оловом, а він собі пикає носогрійку, наче се біб летить з решета. Колиж уже пора, гей як не зірве ся сокіл, як не крикне, не вдарить на ворога, то лише термітє летить та ледви чи є яка сила, щоб його спинила. Ви дядьку не знаєте нашого Сагайдачного. А як пізнаєте, то зі Стародуба прибігнете, коли лише вусом моргне.
— Таки так! правду каже, загули козаки.
