— Тому ми і не женем ся за тими вашими Татарами, докінчив Іван.
— То гарно хлопцї! уговорював їх Танас, то гарно, що на нашій нещасній Українї появив ся такий орел, але бачите, годї нам знову полишити братів у неволї, коли можемо їх відбити. Вони йдуть степом манівцями, і ми можемо їх легко наздігнати, або переняти по дорозї.
Козаки мовчали. Вкінци почав Микита.
— Нї, Танасе, се не йде. Сих там двох карати-ме ся у неволї, а на турецьких ґалєрях та у пристанях стонуть під канчуком дозорцїв цїлі тисячі наших. Ти на морі далеко не бував, бо за твоїх часів сього не водило ся. Там знаєш нема помочи нї відки, нїде не втечем анї не спічнем, хиба у морі або аж дома. Наколи би ми не слухали гетьмана, то булоб вскорі таке саме, як пятьдесять лїт тому: пустиня неволя і смерть. Доки ми разом, доси нас нїхто не зломить, а раз ми попхаємо ся чор' зна куди, так і нам буде вскорі амінь. Бач Татарва повибирає нас мов риби з сїтки, по одному голими руками.
— Бували прецїнь ріжні гетьмани та нїхто їх не слухав, а прецїнь нїчо не стало ся! перечив Танас.
— Неправда твоя брате! відновів старий Микита. Наколи гетьман був путящий, ось хочби Лобода, то всї його слухали, а наколи гетьман дурний, то який чортяка його зхоче слухати. З дурним і дурень мудрий; але з Сагайдачним не те, тому то й ти їдь з нами, однако не маєш що робити, а сам у степи не поїдеш.
Помолившись Богу козаки пішли спати.
