Грицька і Івана везли міжтим Татари у степ. Вихром несли ся конї, а Татари раз в раз підганяли їх до швидшого бігу. Грицько пізнав з сього, що їм спішно і став колїнами та рухами тїла гамувати коня. Однак Татарин, що їхав поруч нього, ударив його у усеї сили по плечах дротяною нагайкою. Грицько аж звинув ся в льотого болю, але зцїпив зуби і мовчав. Іван хотів було поспитати товариша, за що йому дістав ся такий почастунок, але вже по перших словах почув і він наче горючу змию на своїх плечах. Тому не кажучи нї слова, їхали дальше, доки не зійшло сонце. О сходї сонця пересїли на підводні конї, яких кождий Татарин мав по два і поїхали далї. Коло полудня приїхали до ріки Інгулця, що впадає у Днїпро. Тут позлазили з коний і стали спускати ся до яру. В ярі не видно було і живої душі, лише на тім березї видно було юрбу коний та дим огнища.
— Ось там наші! кликнув найстарший між Татарами. Грицько умів кілька слів по татарски. Татари заговорили між собою і з їх бесїди догадав ся козак, що вони бажають переправити ся через ріку. Але ріка була глубока, бо весняні води ще не сплили, тож годї було шукати броду. Правий беріг був дуже високий, доступ важкий, а під берегом була видко глубина. Аж тепер міг Грицько заговорити до Івана, бо майже всї Татари зійшли над воду і стали рубати лозину та очерет.
— Щож Івасю, попали ся ми у біду. Правда? запитав.
— Таки так, відповів Іван. Тепер хиба один Бог та Матїнка його Пречиста уратують нас від загибели.
