що міг освободити ся, не дав сього пізнати по собі. Він держав руки під водою позад себе, а ремінь поскручував так, аби Татари не пізнали, що він розвязаний.
Заки доплили до берега, і Іван і він покостенїли з зимна зовсїм. На тім березї завели їх у табор, що находив ся у малій долинї. Тут стояли малі татарські вози на двох колесах кругом один побіч другого. Довкола вартували Татари зі списами, луками та шаблями, а кождий мав ще й аркан, себ то петлю з ременю, щоби ловити утїкаючих бранцїв.
Грицька і Івана посадили коло огня та кинули їм кусень печеного мяса, котрий вони мусїли гризти зубами як пси та проковтувати враз з болотом та гноєм. Притім лежали оба на земли, бо рук їм не розвазано, а інакше годї було підняти поживу з землї. Іван не хотїв їсти, але Татарин ударив його нагайкою і нахваляв ся, що дальше бити буде, наколи Іван мяса не зїсть. Він сварив і кричав ломаною українською мовою. Оба молодцї зрозуміли, що Татари не хочуть, щоби їх товар т. є люди поздихали з голоду. Коли зїли і огріли ся, стали розглядатись по бранцях.
Було їх там чимало, хлопи, козаки, шляхтичі українські і польські, жінки, дївчата, дїти з ріжних станів та околиць. Мужі були повязані ликом та ременем, а поміж ними ходили з нагаями вартівники і пильнували, щоби котрий з них не розвязав ся. Вони сидїли понуро та сумно, деякі плакали, деякі кричали, або намагали ся зкинути з себе ременї. Тодї Татари періщили їх нагаями куди попало, а острий свист дротяного батога чути було довкола. Жінки плакали, заводили та дерли на собі одїж у страшній розпуцї, бо їх судьба була найтяжша. Вони мали служити у гаре-
