Над розлогими, розкішними степами світило ярке, маєве сонце. Було вже добре з полудня і лучі падали скісно на филисту країну. Як далеко оком сягнути, всюди шуміло одно безмежне, смараґдово-зелене море трав. Ярко-зелена її краска блестїла чудово, немов турецький ковер, прикрашений безлїчию цьвіту. Богато цвіток замкнуло вже свої пестрі головки, але инші все ще глядїли ясним личком за соняшними лучами і ждали вечірної роси. Було ще тепло а навіть горячо, лише хвилями потягав зі сходу холодний легіт. Під його подувом гнули ся високі, ще зелені нерозцвилі буряни та бодаки.
Довкола було пусто. Як оком сягнути нї живого духа не видно було у степу. Лише горі раз у раз пролїтали дикі птицї з криком та гамором. Всїлякі комахи лїтали з жужмом понад свіжою зелению, а від часу до часу прогудїв поміж меншими, слабшими комахами великий хрущ.
Здавало ся, що сї буйні трави та цвіти виросли на гробах, а комахи співають лише похоронний спів сим, що колись тут жили. Нїде не видно було анї хати, анї саду, нї хутора, навіть звичайної козацької землянки не було довкола, — хочби тобі невеличка отара овець, або хоч кілька волів, коров, чи коний. Нї живого духа!
Рядом столїть спустошили Татари всю Україну, — невжеж вони і живої душі не оставили?
Аж ось з далека почуло ся іржанє коня! За хвилю з за одного горбка указала ся висока козацька
