велику юрбу людий. На чолї бігло кількох легко та дуже гарно одїтих хлопцїв з тростинами в руках і кричало:
— З дороги, з дороги, місце для падишаха (султана) любимця Аллаха, царя сьвіта!
За ними їхало на величавих арабських конях пятьдесять їздцїв в блискучих турецьких збруях в високих, кінчастих шоломах з кривими шаблями в руках. Конї та їздцї аж сияли від дорогого каміня та золота. За ними їхало двох мужів. Один з них мав на голові шовковий турбан, а при нїм китицю з чаплиних пер та цїлу жменю диямантів та рубінів. Довгий футром обшитий кафтан сьвітив залотом та жемчугами. Се був султан. Побіч нього їхав менше парадно одїтий господар дому, Капудан-баша, турецький адмірал. Потім їхали слуги, що вели гончі пси та несли соколів, з котрими султан їздив на лови. На кінци їхало знов пятьдесять оружних. Видко султан виїхав на лови і думав переночувати у свого адмірала під містом.
Всї з виїмком султана та Капудана-баші остали ся за муром, куда винесено їм столи зі стравою та розведено кілька огнїв. Оба достойники війшли у середину, а чорноскірі раби замкнули за ними високу браму і станули з голими шаблями на сторожі.
Іван поглянув на пир бісурманів і серце стиснуло ся у нього. Коли отвирали браму, він мало що не кинув ся прожогом туди, де як знав жила Його Катруся у соромі та пониженю. Але отямив ся вчас і всею силою відвів себе від божевільного наміру: „Умерти не штука, але помогти не легко!“ сказав собі.
Насилу відійшов від муру та пішов знову здовж города над море. Вийшовши туди, спер ся на скалу і глядїв на море, осьвічене срібним сьвітлом місяця.
