— Помогти — але як?… питав сам себе. Нагло десь далеко на виднокрузї почала филя ворушитись та лопотїти. Вітер дув чимраз дужше, а на водї показало ся щось чорне, наче величезна чорна гадюка, що орала филю та відкидала єї на боки, наче якясь величезна риба, або як корабель. Але щож, там нї щогли не видко, нї вітрил.... що се?
Іван увесь змінив ся в зір та слух.
Ухом не чув нїчого, зате бистрий зір розріжнив вкоротцї, що се довгий ряд довгих низьких човнів. На них сидїли рядом якісь люди та гребли веслами рівномірно та справно, але так, що не чути було шуму води. Човни летїли наче на крилах. Найменшого неладу, анї збоченя з дороги не видно було у сїм довгім рядї. Була се неначе якась страшна потвора, що плила з глубин Чорного моря прямо до Стамбулу. Хтож се міг бути? Іванови стало серце бити так сильно, що він аж рукою притис його… Господи! не вжеж се вони… козаки?
Похилившись вперед усїм тїлом, глядїв Іван на пливучі човни, а чим близше приїздили, тим певнїйше переконував ся молодець, що не помилив ся. Так, се справдї козаки, що полїзли ось у саме гирло страшної турецької потвори щоб видерти їй хоч частину се крови, яку вона щорічно ссала з України, щоби визволити хоч частину бідних невольників з турецької каторги, а за другу частину щоби пімстити ся на ворогови християнсьтва.
Ось підплили чайки до берега і здержали ся. Козаки повставали та глядїли на береги, шукаючи пристани. Аж тепер розріжнив Іван високі шапки та збрую козацьку.
— Слава Богу! слава Богу! шептали уста, а уся
