Я вірив тоді в політичну чесність п. Павла Скоропадського і вірив, що, як події 1918 р., так і те, що творилось тоді на еміґрації, научили його в решті решт розуму. Тому з цілим завзяттям, з яким все своє життя робив і роблю те, в що вірю, взявся я за працю — з одного боку над продовжуванням формуловання нашої ідеольоґії, а з другого — над відновленням авторитету Гетьмана і сотворенням лєґенди Роду Скоропадських. Така лєґенда була необхідна для осягнення двох цілей: 1) виховання нею самого Гетьмана, 2) підготовлення громадянства для майбутнього сприйняття династії і гетьманства. Наскільки не удалось мені перше — свідчить дальше поводження п. Скоропадського; наскільки-ж удалось друге — нехай свідоцтвом буде те, яке було відношення українського громадянства до гетьманської ідеї і до Гетьмана десять літ тому і яке воно тепер.
Доки п. Скоропадський бачив, що він завдяки моїй і всіх нас праці в очах українського громадянства обілюється, становище його супроти взятих на себе зобовязань було льояльне. Воно почало мінятись в міру зросту його авторитету, що йшов паралельно з поширенням нашої ідеї і ростом нашої орґанізації. Чим певнішим став почувати себе п. Скоропадський, тим більшу виявляв він охоту забувати про те, кому і чому завдячує він оцю певність. Першим проявом нельояльности були його виступи проти членів Ради Присяжних і проти Ради Присяжних як установи. „Характеристика членів Ради Присяжних“ — це був невідмінний перший пункт на його пропамятних записках, на основі яких при наших побаченнях велись розмови зі мною. „Невже Ви не бачите, Вячеславе Казимировичу, повторяв він мені цілими роками, що все це в порівнанні з Вами піґмеї? Я розумію, що нам треба кермуючого орґану, але невже може ним бути оця Рада Присяжних? Зрештою для діла треба перше всього грошей, а гроші можу добути тільки я“. Моєї сталої відповіді, що „буде дружина буде злато“, що вага в першій, а не в другім, і що Рада Присяжних, це одинока вітка, на якій сидить він і ціле його майбутнє гетьманство — він і досі не зрозумів. Зрозумів натомість, що я Раду Прис. буду боронити до останка, бо бачу в ній одиноку правну установу, яка його, Гетьмана, силою своєї єдности і Заприсяження, може держати в руках і тим захистити нашу ідею і наш рух від усіх нещасть персональної акції п. Скоропадського. Зрозумівши це, він змінив свою тактику. Замість підюджувати мене проти Ради Присяжних, він почав бунтувати Раду Присяжних проти мене. Останнє йому вдалось.
Почав він з найбільшого в Раді Присяжних опозиціоніста п. Сергія Шемета. Взявши його до себе на свою приватну службу, він з людини, що не хотіла підписати Заприсяження, доки такого самого Заприсяження не підпише Скоропадський,
