Сторінка:Збірник Хліборобської України, Том 1 (1931).djvu/30

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


Що-ж до покори перед Гетьманом, здержуючим своє Заприсяження, оберігаючим наші орґанізаційні закони і тільки репрезентуючим та персоніфікуючим нашу ідею, а не претендуючим на провід в її здійснюванні, то такої покори виявив я стільки, що вистало її на сотворення гетьманського авторитету, якого ніхто з Вас ще 10 літ тому не визнавав. Для чесного, достойного, гідного Гетьмана — Гетьмана символа, а не гетьмана отамана — Гетьмана такого, якого я в своїй лєґенді представляв — дійсно була колись заготовлена мною, а тепер „гетьмансько управою“ безправно і безсовісно розсилана „анкета“. Але проти гетьмана зломавшого Заприсяження, не додержуючого гетьманського слова, руйнуючого монархічні закони, — проти гетьмана не розуміючого, що свій авторитет він завдячує тільки мною на ньому вимушеному мовчанню репрезентанта, — гетьмана, що намагається тепер мене за це усунути і самому взяти фактичний провід в свої руки, — гетьмана, що, ступивши на шлях еміґрантської політичної спекуляції, поставив себе на один рівень з п. Полтавцем-Остряницею і п. Андрієм Лівицьким — проти такого гетьмана я виступаю тепер з такою самою енерґією, з якою колись виступав за ним. Виступаю тому, що я монархіст-гетьманець; тому, що українська ідея державна, якої здійснення я бачу тільки в монархічнім Гетьманстві, мені дорожча, крім Бога, понад усе. Виступаю тому, бо знаю, що на Землі Українській і в Державі Українській може удержатись своя монархія тільки західного, анґлійського типу, а не типу східного, московського чи балканського: — монархія царствуюча, але не управляюча — монархія, ублагороднююча українських отаманів, а не монархія, сама даюча приклад отаманства — монархія, приклад джентельменства, а не монархія всякого джентельменства заперечення. Рабства, лакейства, політичного шахрайства, перфідії, трусливости і глупого славолюбія — все це під назвою українського гетьманства — я не визнавав і не проповідував ніколи.

Виступаю врешті проти негідного гетьмана тому, що все, що робив у своїм громадськім житті, робив я в добрій вірі. Ніколи, ні словом ні мовчанням, не вмовляв я українському громадянству того, в що сам не вірив. І цим, що в старій Польщі звалось „приватою“, а в Галичині „керинництвом“, я не руководився. Хоч приватно, для себе, — для недуги, від якої задихаюсь — мені найпотрібніший тепер спокій і хоч найвигідніше було-б мені спочити на здобутім, з титулом „великої людини“, який мені п. Скоропадський і зрадивші мені мої бувші співробітники за відхід від політичної праці предкладають, не зроблю цього і буду нести далі, як морально так і фізично тяжку для мене, оборону ідеї нашої від негідників, бо вірю, що цим рятую ідею гетьманську і рух гетьманський від загибелі.