кінця, без краю. Заворушилися трамваї… Останні лихтарі дивилися на сонце блідо й сліпо.
Сизон водив очима, а борода замерзла.
Проти нього стала товста перекупка, довго хитала головою:
— Ой, як же-ж так чоловік божий. Ой, доленько наша нещасная! — подивилася на босі ноги, простягла руку. — На помолися за мою бідну душу.
Сизон придавив її руку, перехелився станом. Страшними зробилися у нього очі — в них бродив туман…
Випустив руку. Перекупка одкинулася й крикнула. Він вихватив старий довгий ніж, колодій, з розмаху вдарив чорним клинком їй у груди.
Перекупка захиталася і впала важким тілом на асфальт.
Юрба кинулася на його, збила з ніг. Але хтось підійшов, розігнав натовп.
— Гей, ти, марш за мною! — почувся голос.
Сизон устав. Голова розбилася, червоні виразки заліпили волосся. Він, як п'яний пішов по вулиці.
Раптом зареготався… А голос крикнув:
— Мовчать!
Він замовк. Сонце гралося на бруднім тілі.
Вітер, як і раніш, накидав в обличчя з чорного воску снігу, соломи…
… На дереві позамерзали брудні краплі, а сонце підійметься, будуть крапотіти: кап, кап.
Гудок кликав на зміну…
… Ех, ти серце осіннє, ех, ви, Вовчі Байраки!
 |
|
