Відтіля тільки падав густий, м'який сніг.
— Через синів… через безбожників, невірів тих…
Стомлений встав і все до чогось прислухався.
— Ні, тільки в тюрму… Нехай б'ють мене. Нехай…
По Байраках ішла луна, Ванька гукав Сизона:
— Кличе, покаявся! Сказано — син.
І хутко побіг назад, відкіля йшла луна.
— А, старе стерво, дайош сюди онучі, — крикнув Ванька і з розмаху вдарив під коліна Сизона. Той упав, а Борка розмотував онучі.
— Ги, чорт… Ворюга…
Ще раз вдарив Ванька ногою в живіт, потім його тіло одходило в глиб.
Провалля сонно позіхнуло.
Сизон схватився за колодій, а потом опустив руку:
— Вбивці… Душугуби!
Мешканці міста ще спали. Рідкі постаті перекупок ішли з важкими корзинами та де не-де двірники збивали мітлами з тротуарів сніг.
Сонце не сходило.
Місто розплющувало очі, потроху прокидалося. Сизон трусився на розі; в очах бродив туман. Він стояв і не прохав, тільки грів свою одну руку біля серця. А серце билося хутко, ніби надумало тікати від нього.
Вже почав червоніти серпанок, що розкинувся над містом. Випливало веселе сонце, проколювало голками міцними, як мороз, обличчя людей, що бігли вже без
