А проваллям байдуже…
— ну куди, куди йти?
Захотілося йому піти далі, далі… захотілося найти стару Веклу, а найдужче захотілося в лікарню.
А гарно там було…
Вже далеко, далеко одійшов Сизон.
Почувся десь вибух: ніби заскрипіло дерево од страшного буревія і впало, чіпляючи гіллям дріт на шляху.
То був далекий, чужий вибух.
А чому так струни натяглися?
Чому так душа впилася тим згуком?
Чому він рідний такий, дикій душі?
— Когось забили. Мабуть, убили! — тупо йшли сльози, — і я… уб'ю… то тоді без бамаг візьмуть… Це вже давно на селі було: врядника тоді так дядьки взяли до тюрми.
Сніг падав на тіло, а потім краплі, краплі… Лихтарі з міста наближалися, як багаття з зірок і тікали, тікали в безмежні дубняки, де теж в ночі багаття.
Буря сміялася: то розкидала, то збивала в ковтун сіде волосся.
Над ним ішли хмари, чіплялися спочивати на високих димарях міста.
Тюрма. Високі мури були такі затишні.
Був у неділю Сизон у церкві… проповідь читав там піп, казав:
— Святим людям носили ворони їсти… А мені? Чому я не маю їсти? Боже дай-же мені їсти, — він простягся на замерзлій землі, раз-у-раз підіймав голову, дивився на небо.
