— Знаєш, батьку, справді — в тюрьму… туди й без бамаг можна. А в землянці здохнеш, жалко імен тебе.
— Старий я вже.
— Пустяк!
Світ не проходив у нору, перед виходом, замісць дверей, була стіна з грудок і вода тому не заходила в землянку, вона текла на дні кручі.
Ех, ти життя буйне, потечи по-між скелями, між проваллями!
І очі Сизонові впали на круті схили, де текла каламутна вода.
Перед вечером хлопці вийшли з печері, а Сизон кинувся по кутках, найшов онучі, потім обмотав ними ноги.
Він чекав хлопців.
А сини прийшли й вигнали його.
Тоді замерзли Вовчі Байраки — впав мороз. Було зимно. Вже по небі плавали перші снігові хмари.
Сизон ступав, ішов, куди очі дивилися.
Сніг падав, а мороз гуляв, аж поле білим зробилося…
Наступила свіжа, тепло-красна осінь, пройшла і кликала-викликала свистом вітру з синіх хмар холодну зиму.
Іх, вітер холодний — ніжний сніг!
Сизон озирався на нору, а там реготався Ванька Бистрий…